Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Спочатку перевела погляд на свою руку у руці Реда. Відчула тепло його пальців. А потім невпевнено підвела на нього очі.

— Потанцюй зі мною! — несподівано промовила вголос.

— Що? — Ред ніби не повірив своїм вухам.

«Я сама від себе в шоці!»

— Ніколи не танцювала... Потанцюй зі мною, — вже впевненіше сказала я.

Ред завмер. Він ніби не розумів, що робити.

— Я не жартую! Будь ласка, потанцюй зі мною, — усміхнулася. Постаралася, щоб усмішка вийшла найніжнішою та наймилішою. Щоб він повірив.

Ред повільно наблизився до мене, наче боявся, що передумаю. Обережно поклав руку на мою талію... Потім іншу... Ми обидва завмерли, дивлячись один на одного. Я знову усміхнулася йому, ніби заохочуючи його дію. І тоді Ред ще ближче притягнув мене до себе.

— Який танець ти хотіла б танцювати? — тихо запитав хлопець.

Невпевнено усміхнулася, звикаючи до відчуттів. Тепло його рук обпалювало мою шкіру навіть через тканину. Його запах огортав та немов приспав мою пильність... Наші пульси прискорилися, дихання також. У оксамитовому погляді Реда з'явився новий відтінок...

— Вибирати тобі, — видихнула я, збираючи думки у купку. — Я в цьому, м'яко кажучи, не спец...

Ред кивнув головою. Потім обережно взяв мою руку... і ми закружляли… у вальсі… здається…

***
 

— Чому ти весь час загадково усміхаєшся? — запитав Ред через якийсь час, коли ми, обіймаючи один одного за талії, просто повільно тупцювали на місці.

— Я почуваюся дивно... Ти, твій подарунок, цей танець... Ось так проходять усі побачення?

Він тихо засміявся.

— Що? — не зрозуміла я. — Чому ти смієшся?

— Ріко, всі побачення відбуваються по-різному. Немає жодних стандартів… Коли людям добре разом, то їм байдуже, де вони, що роблю... Головне разом, розумієш?

Я знов усміхнулася.

— Що? Знову ця загадкова усмішка... — Ред вдивлявся пильно мені в очі.

— Тобі подобається проводити зі мною час? — звузила я очі.

— Звісно. А ти в цьому маєш сумнів? — він наслідував мій приклад і теж примружився.

— Просто... Я... Мені... здавалося, що ти...

«Оце видала... Багатозначне мовлення...»

Ми різко зупинилися.

— Ти знову собі щось надумала? — суворо запитав Ред.

— Ні… Ні… — замотала головою. — Просто коли я була молодша, а дівчата бігали на… побачення… Я… Я не розуміла їх… Тепер усе по-іншому…

— Тобі подобається? — усміхнувся Ред куточками губ. Я кивнула. — І більше не боїшся, що я торкаюся тебе?

— Ні... — видихнула ледве чутно.

— І навіть так? — Ред торкнувся мого підборіддя. Я похитала головою. — А так? — Він пересунув руку вище, до щоки. Я знову похитала головою. — І так? — Тепер він опустив руку нижче до шиї. І ніжно провів кінчиками пальців до самої ключиці.

Я здригнулася, але швидко впоравшись із собою, замотала головою. Тоді хлопець обережно перемістив руку мені за спину, притискаючи мене дуже близько до себе.

— А так?

Я проковтнула та похитала головою.

— Дозволь мені... — Ред затнувся.

Я дивилася просто йому у вічі — цей погляд обпікав. Але я не відвела свій убік... Це були нові невідомі відчуття, які дуже лякали мене, але також і манили...

Мабуть, Ред щось побачив чи то в моїх очах, чи в моїх емоціях… тому що раптом різко відпустив мене та відступив. Я похитнулася та ледве встояла на ногах.

— Реде? — не розуміючи, що сталося, здивовано вигукнула я.

— Вибач! Я… — він відійшов від мене на кілька кроків назад. Я відчувала розчарування. Ще секунду тому мені було дуже тепло, затишно та…

«Це було… бажання?»

Я нервово проковтнула. Обхопила себе руками. Чомусь у цей момент захотілося розплакатися.

«Чому Ред не дає мені те, чого чекаю від нього вже вкотре? Я що якась неправильна? Може, я йому гидка? Може, йому неприємно?»

Я розгублено дивилася на зеленоокого красеня, який стояв за кілька кроків від мене, опустивши голову.

— Ріко… — видихнув ледве чутно. Тон його голосу змусив мене насторожитися.

«А оце вже ні… З мене досить!»

— Пора спати! — раптом різко вигукнула я, дивуючись швидкій зміні свого настрою. — Знаю, що ти ще не все мені розповів, але поки що цього достатньо. Мій мозок сьогодні отримав надто багато інформації — треба переварити почуте.

Ред обережно подивився на мене з-під чубчика, що впав на очі. Вигляд у нього був при цьому розгублений. Я вичікувально дивилася на хлопця, і він ледь помітно кивнув головою.

«До-о-обре... Вдаємо, що нічого не було! Чудово!» — гнівно подумала я.

Наступні мої дії були як у тумані. Я машинально взяла ковдру, загорнулася в неї та лягла на траву. Ред мовчки спостерігав за моїми рухами. Коли я вщухла, він все ще продовжував дивитися на мене.

— Що? — не витримала я. — Лягай! Ранок настане надто швидко, повір мені!

Він, все ще нічого не кажучи, взяв другу ковдру, опустився на траву недалеко від мене (але на достатній відстані, щоб не торкатися мене) та тихо промовив:

— Ріко, давай поговоримо.

Я мовчала.

— Ти засмутилася?

«А ти як думаєш?»

— Трохи... — чесно відповіла я, не встигнувши подумати.

— Вибач, — його очі були сповнені незрозумілої туги та болю.

— Я… не розумію… — почала я, але затнулася.

— Це нормально. Нормально відчувати це… Потім ти зрозумієш. Не треба звинувачувати себе за цю слабкість, — якось дуже дивно та незрозуміло промовив Ред.

— Слабкість? — не змогла сховати здивування в голосі.

— Можливо, ти вважаєш, що відчувати розчарування, образу, нерозуміння — це слабкість… Але це не так. Це почуття, Ріко. А почуття — це... все!

Я нахмурилася.

«Не розумію, про що він каже...»

— Все, що я розповів тобі… має викликати в тобі багато емоцій. Я теж коли все усвідомив... Прийшли приголомшеність, смуток, зневіра, злість, навіть ненависть. Це негативні емоції, але все ж таки… емоції. Потім з'явилися інші… Зацікавлення, спокій, пильність, піднесення, рішучість. Я став іншим, Ріко. І ти, відчувши біль і сум'яття, дозволивши їм заповнити тебе... здобудеш нову себе. Повір мені!