Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Заборонено... — задумливо пробубоніла я.

Ред кивнув:

— Їм заборонено одружуватися.

— А кохати? — нахмурилася я.

Хлопець зам'явся.

— Це їм теж заборонено.

— Як можна заборонити кохати? — здивувалася я. — Це ж почуття… Як можна заборонити відчувати?

— Так само, як тобі заборонили торкатися протилежної статі, — посміхнувся щиро-сумно Ред. 

Подивилася на нього, потім на свої коліна, потім на його руку біля своєї ноги.

— Але це ж не завжди діє... — пробубоніла не дуже впевнено.

Він знову посміхнувся та сказав:

— На декого діє! На тебе, наприклад, донедавна діяло, — знову посміхнувся. — І якби не я та мої… розкуті друзі…

— Тут нічим пишатися! — різко гмикнула я.

Ред знову посміхнувся, але, зустрівшись з моїм грізним поглядом, тяжко зітхнула та промовив:

— Людям легко навіювати. Особливо коли вони налякані. Коли залежать від чогось чи когось. Вони панікують та бояться, а цим користуються інші.

— Ясно... — видихнула задумливо.

«Отже, хорошого мало…»

Деякий час ми мовчали. Я намагалася усвідомите те, що щойно почула. Ред теж перебував у якомусь заціпенінні, знову дивлячись у далечінь.

— А технології? — раптом запитала я. — Невже немає вчених, які вивчають, пробують… розробляють нові технології, нові ліки…

— Є... — задумливо промовив Ред, переводячи свій погляд на мене.

«По-моєму, він напружився...»

— Є вчені, лікарі, біофахівці, інженери, різні науковці… Ходять чутки, що вони намагаються знайти ліки, зупинити цей жахливий… цю хворобу. Але…

— Все марно?

— Поки так, — тяжко зітхнув Ред. — А може це комусь вигідно…

— Ти про що? — мій голос здригнувся.

— Загалом про владу, — відповів сухо. — А ще про те, що у світі зараз є лише десятки необхідних професій. І це лише лічені люди. Тому вони цінуються вище за всіх інших... Тому в більшості випадків, саме вони й стають багатіями, або працюють на багатіїв... Бо всі працюють на багатіїв… — Ред якось знітився.

«До чого це він? Він ще щось не домовляє… Його щось турбує… Він на щось натякає… Гм… Запитати про його батька? Але думаю, там на мене чекає черговий глухий кут! Гм...»

— Комусь вигідно, щоб ліки не знайшли? Щоб взагалі вбити цей вірус? Щоб у людства було нормальне майбутнє? — запитала обережно.

Ред якось дивно поглянув на мене, але нічого не сказав.

«Думаю, я попала в яблучко!»

Знову хаотичні думки почали заповнювати мій мозок… Декілька секунд боролася зі своїми емоціями.  Після невеличкої паузи, я запитала:

— Поясни, будь ласка… будь-який Учень Колонії може стати людиною потрібної професії?

Ред також винирнув зі своїх роздумів та, зосереджуючи на мені погляд, відповів:

—  Не будь-який, тільки якщо є здібності. — І... — затнувся. Тяжко зітхнув. — І тільки не Учень Колонії №1, №2 та №10?

До мене повільно дійшов сенс його слів:

— А що з нами не так?

— Справа не у вас. Справа в «міс Піґґі» та в інших Начальниках Колоній, — подивився на мене з-під брів.

Я здивована дивилася на нього, мовляв, не жартує він. Хлопець виглядав дуже серйозно — не було й натяку, що він посміхнеться. Навіть куточками губ.

«Мабуть, не жартує...»

— А що з «міс Піґґі» не так?

Ред якось зневажливо гмикнув.

— Вона знає, що найдорожчий товар, — від останнього слова я здригнулася. — Вибач. Але так вони називають Учнів... Найдорожчий товар це, звичайно ж, здатні до запліднення жінки та чоловіки. На другому місці — охоронці. Солдати потрібні у всі часи, сама розумієш. Тому «міс Піґґі» готує чи тих, чи інших. Решта — на її думку, непотріб — йдуть або в робітники, або… в борделі... Вона дуже непогано заробляє на вас, малі,  — він різко замовк. — І не тільки вона.

«Він знову сказав «вас»... Себе до нас він не зараховує... І це дивно...»

— Реде... — покликала я невпевнено.

— Так?

— Я в шоці! Розумієш, що все, що ти щойно сказав… Це… Це… Яке на мене чекає майбутнє? Стати «маткою»? Чи «солдатом-вбивцею»? Чи ще краще... «дівкою з борделю»? — я різко схопилася. Ред не встиг нічого зробити.

— Я ж тобі казав... — пробурмотів він, підводячись в слід за мною.

— Ні, чесно, я рада, що дізналася правду. Але… Те, що ти сказав… — заходила туди-сюди. — Я сподівалася... Думала... А там... — зупинилась і затулила обличчя руками.

Ред підійшов та поклав руки мені на талію.

— Ріко, подивися на мене!

— Я не хочу! Ти мене заспокоюватимеш…

— Ні, обіцяю. Я хочу тобі ще щось розповісти.

Відчула тепло його рук у себе на талії. Приємне тепло. Знехотя опустила руки від обличчя та подивилась на хлопця. Зелені очі мерехтіли яскравими відтінками блакитного світла.

Ред, пильно дивлячись мені в очі, промовив:

— Знай, що ми не просто так з'явилися тут. Ми маємо завдання. І виконавши його, врятуємо багатьох. Навіть близьких тобі людей. Розумієш, ми прийшли сюди не просто так. А мій батько не дарма витратив купу грошей, щоб я з друзями опинився саме тут. Він знав… Здогадувався… Що ми не єдині діти зі суперздібностями. А я думаю, що ти теж незвичайна, Ріко. І мені знадобиться твоя допомога. Тому що ти точно одна з нас!