Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Більше Еммі не сказав мені жодного слова про той випадок, і більше в його розповіді не зринало згадок про те, що безформна купа в кутку могла рухатись. Є речі, які краще не згадувати, а те, що зроблено з почуття гуманності, нерідко жорстоко засуджується законом. Я зрозумів тільки, що коли він пішов, у тій кімнатчині на горищі більше нічого не ворушилося і що залишити там бодай щось, здатне пересуватися, було б чи не страхітливішим вчинком, аніж приректи будь-яку істоту на довічні муки. Будь-хто на місці флегматичного фермера збожеволів би чи принаймні втратив свідомість, але Еммі, не втрачаючи голови, вийшов крізь низенькі двері, замкнувши за собою прокляту таємницю кімнати. Слід було подбати про Наума, його потрібно було нагодувати і привести до тями, а ще перевезти кудись, де про нього потурбуються.

Спускаючись темними сходами, Еммі почув унизу якийсь глухий звук. Він навіть подумав, що це притлумлений крик, нервово пригадавши ту наче липку пару, яка овіяла його у страхітливій кімнатчині нагорі. Кого міг потривожити його крик і його присутність? Спинившись від неусвідомленого страху, він почув інші звуки, що долинали знизу. Певно, там волочили щось важке, а ще чувся гидотний, в’язкий звук, ніби якесь мерзенне й нечестиве поріддя щось смоктало. Несподівано здолавши неймовірну висоту асоціативного мислення, він мимоволі подумав про побачене нагорі. Милий Боже! В якому ж це страхітливому сні він опинився? Він не наважувався йти ні вперед, ані назад, лише стояв і тремтів перед темним поворотом сходів. В його пам’яті закарбувалися найменші подробиці. Звуки, відчуття очікування жаху, темрява, крутизна вузьких східців і — Боже милосердний! — тьмяне, але добре помітне світіння всієї деревини навколо нього: східців, перил, оголеної дранки і балок!

Тоді Еммі почув, як його кінь, що стояв надворі, несамовито заіржав, а потім пролунав тупіт копит і звуки квапливої втечі. За якусь хвилю запряжений у бричку кінь зник, залишивши переляканого чоловіка стояти на сходах і гадати, що ж його так налякало. Але це ще не все. Був ще й інший звук. Щось наче сплеск — либонь, води у криниці. Він залишив стриноженого Героя біля неї, і колесо брички, мабуть, просто зачепилося за цямрину, вирвавши звідти камінь. А бліде фосфоресцентне світло все так само сяяло на гидотно старезній деревині. Господи! Який же то був ветхий будинок! Його звели ще 1670 року, а мансардний поверх — не пізніше 1730 року.

Тепер знизу чітко долинало легеньке шкряботіння об підлогу, й Еммі міцно стиснув в руці масивного ціпка, якого він навіщось підібрав на горищі. Ледь опанувавши себе, він спустився вниз і сміливо рушив до кухні. Втім, він так туди і не дістався, оскільки там більше не було того, по кого він ішов. Воно трапилося йому на півдорозі, ще подаючи ознаки життя. Еммі не міг сказати, чи приповзло воно самотужки, а чи його сюди притягла якась невідома сила, а проте на ньому вже лежала печать смерті. Все сталося з ним за якісь півгодини: стрімке наближення кінця, посіріння, розклад. Воно було жахливо крихким, сухі шматки сипалися з нього на підлогу. Еммі не міг до нього торкнутися, лише нажахано вдивлявся у спотворену пародію на те, що раніше було обличчям.

— Що то було, Науме… що то було? — прошепотів він, і потріскані, зотлілі губи насилу спромоглися на останню відповідь:

— Ніц… ніц… барва… пече… холодна і мокра, а пече… в колодязі живе… я ї’ бачив… як дим… як ото квіти тої весни… а колодязь вночі світився… Тед, і Мерні, і Зіна… все живе… висмоктує життя з усього… в тім камені… то певно камінь ту’ всьо потруїв… я де знаю, шо він хоче… та кругла штука, шо її люди з коледжу відтам виколупали… розбили… то та сама барва… така самісько, як квіти і зелень… їх певно більше… зерна… зернята… і проросли… я на цім тижні перший раз побачив… тяжко йому було з Зіною… великий хлопчик, здоровий во… а воно лізе тобі в голову і забирає… випалює… вода в тому колодязі… а ти правду… зла вода… Зіна з колодязя не вернувся… не виліз… тягне тебе… ти знаєш, що буде, а толку… я то вже бачив, а потім знову як Зіну забрали… як Неббі, Еммі?.. голові зле… не знаю, коли остатній раз ї’ годував… ой буде в’на на ня миригуватиси… йно барва… їй твар під ніч мінялася на тоту барву… а в’но пече і смокче… то відкись, де всьо не так, як ту’… один з тих професóрів так повів… то правду казав… бережиси, Еммі, бо в’но ше не всьо… життє висмоктує…

Це був кінець. Оте, що говорило, більше не могло продовжувати, бо вже розпадалося на шматки. Еммі прикрив останки червоною картатою скатертиною і через задні двері вибіг на поле. Він піднявся угору схилом на десятиакрове пасовище і поквапився додому північною дорогою крізь ліси. Він не міг змусити себе пройти повз криницю, від якої втік його кінь. Глянув на неї у вікно і побачив, що у цямрині не бракує жодного камінця. Отож бричка ні за що не зачепилася, а той сплеск був від чогось іншого — чогось, що, покінчивши з бідним Наумом, пірнуло в криницю.

Коли Еммі дістався до свого дому, виявилося, що кінь із бричкою вже прибіг, до смерті налякавши його бідолашну дружину. Заспокоївши її, однак нічого не пояснивши, він негайно вирушив до Аркгема і повідомив представникам влади, що сімейства Ґарднерів більше немає. Він не вдавався у подробиці, лише повідомив про смерть Наума і Неббі, бо про смерть Тадея і так було відомо, та ще згадав, що причиною, либонь, була та сама недуга, від якої вимерла худоба. Також повідомив, що Мервін та Зіна зникли. У поліцейському відділку його стали допитувати, і зрештою Еммі довелося супроводжувати на ферму Ґарднера трьох офіцерів разом із коронером[162], судмедекспертом і ветеринаром, який раніше лікував їхню хвору худобу. Робив це Еммі всупереч власному бажанню, бо вже було по обіді і він боявся, що їх у цій проклятій місцині може заскочити ніч, — лише присутність інших людей його трохи заспокоювала.

Усі шестеро чоловіків їхали у легкому відкритому екіпажі услід за бричкою Еммі, прибувши на спустошене моровицею обійстя близько четвертої. Хай якими звичними були для офіцерів сцени відразливих смертей, все ж нікого не зоставило байдужим те, що вони побачили на горищі та внизу на підлозі під червоною картатою скатертиною. Сам вигляд ферми, що обернулася сірою пусткою, достатньо вражав, але ті дві речі, які тліли просто на очах, були за межами будь-якої уяви. Ніхто не міг на них довго дивитися, а судмедексперт зауважив, що йому немає на чому проводити експертизу. Звісно, окремі зразки піддавалися аналізу, тож він зібрав їх — і тут справа набула