Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Наступні кілька годин вони не розмовляли. А Мирослава, копирсаючись у своїх думках, відчувала ще більший страх, який з’їдав її із середини, і тому удала, що заснула. Коли стюардеса повідомила, що вони прибувають у Міжнародний аеропорт Дубліна, Міра розплющила очі й, відсторонившись від Дем’яна, рівно сіла на сидінні.

Дем’ян, спостерігаючи за Мирославою та її збентеженим виглядом, взяв за руку.

— Я так розумію, справа не в тому, що ти боїшся приземлення, — тихо сказав.

Мирослава глибоко вдихнула й повільно видихнула. Очі щипали від сліз. Вона скривилася й опустила голову.

Дем’яну більше не потрібно було її слів. Він і так все зрозумів. Адже й сам думав про слова Далії. І розумів почуття Мирослави. А коли сказав про доньку, то сколихнув думки й серце з новою силою.

Пройшовши паспортний контроль та забравши свій багаж, Міра й Дем вийшли з аеропорту. Погода в Дубліні зустріла їх мілким дощем та поривчастим вітром. Мирослава нашвидкуруч заплела косу й, закутавшись у шарф, накинула капюшон. Дем’ян піймав таксі, і вже через пару хвилин вони їхали до рибальського містечка. Дівчина спостерігала за людьми на вулицях, які попри дощ та холод гуляли й виглядали щасливими. Мирослава провела долонею по сидінню й торкнулася руки Дема. Він, поглянувши на Міру, взяв маленьку долоню й поцілував її. Дівчина тихенько зітхнула й, обернувшись, всміхнулася куточками вуст.

Таксист за пів години довіз їх до причалу. Дем’ян розрахувався, і чоловік побажав їм гарного відпочинку. Забравши валізи, Міра оглянулася й побачила неподалік причалу маяк із червоними дверима. Поглянувши на Дем’яна, промовила:

— Якщо пощастить, у прибережних водах можна буде побачити морських котиків.

— Звідки ти це знаєш?

— Інтернет сила! — голосно засміялася Міра й взяла за ручку свою валізу.

Після смачного ірландського сніданку в одному з пабів містечка, вони відправилися знову на причал, де їх вже чекав чоловік на ім’я Ейорн. Він був високим, сивоволосим чоловіком із глибокими карими очима, одягнутий як рибалка. Він привітно зустрів Мирославу й Дем’яна та запросив на своє судно.

Мирослава наново заплела косу, щоб вітер не розвіював волосся й не заважав, стояла на палубі закутана в плед. Дем’ян, наблизившись ззаду, натягнув на голову капюшон. Міра, оглянувшись, всміхнулася.

— Щоб не замерзла, — додав і відійшов.

Мирослава ще кілька хвилин постояла на палубі, а потім зайшла в рубку.

— Восени погода стає дуже дощовою, а на морі починається сезон штормів, — голосно промовив Ейорн. — Однак сьогодні погода на нашому боці, тому до острова допливемо за кілька годин, а там вас вже зустрінуть. Королева Далія під час останнього візиту повідомила, що той, хто хоче повернутися до Андервуду, матиме шанс. Деякі погодилися.  

Мирослава й Дем’ян переглянулися.

— Ейорне, а ви хочете повернутися? — запитала Міра.

Чоловік зітхнув і захитав головою.

— Я потрібен у Кеймарті. Тут моя родина, і навіть кілька тижнів назад онучка народилася в цьому світі.

— Я вас вітаю,  — всміхнувшись, промовила Міра.

— Ірландія дуже схожа на Північні землі. Територію цієї країни покривають плоскогір’я і височини, що складаються з гнейсів, кристалічних сланців і лави. Суворий океан, неприступні скелі й звивисті дороги контрастують із милими барвистими селами. Утім, саме тут ми вперше побачили дельфінів і морських котиків. Для всіх це були неймовірні емоції.

Чоловік щиро всміхнувся й продовжив говорити:

— Взимку морозів сильних немає, але волога проміжна погода в поєднанні із сильними вітрами робить перебування тут у цю пору року досить некомфортним. На ірландських землях можна побачити до сорока різних відтінків зеленого: від темного малахітового до зеленувато-блакитного. Спочатку було складно всім. Утім, за ці роки вже звикли до нових реалій та нового життя, і поселення Кеймарт тому підтвердження.

Як і говорив Ейорн, на узбережжі їх вже очікували. Реджина, зустрівши Міру з обіймами, перевела погляд на Дем’яна й, всміхнувшись, промовила:

— Пам’ятаю тебе, спадкоємцю. Скільки років пройшло, і ти знову тут. Але на цей раз, як наш довгоочікуваний і шановний гість.

Дем’ян кивнув. Міра стримано всміхнулася, і, взявшись із Демом за руки, вони пішли слідом за Реджиною.

Піднявшись крутою стежкою на скелю, Міра й Дем’ян побачили двох коней, запряжених у повозку.

— Коні — це наша гордість! — провила Реджина й провела рукою по чорній гриві коня. — Також у нас є стадо овечок, навіть своє маленьке поле, де ми вирощуємо овочі.  

Зручно вмістившись на повозці, Мирослава схилила голову на плече Дем’яна, а Реджина сіла спереду.

Милуючись краєвидами, Міра весь час усміхалася й час від часу поглядала на Дем’яна. Він був напрочуд зосереджений і весь час оглядався по сторонах.

Приїхавши до поселення, Мирослава ахнула. Це було сучасне містечко з бруківкою і доглянутими двоповерховими гарними будиночками. Люди виходили зі своїх домівок, зупиняли свої роботи й усі із цікавістю їх розглядати. Дітвора махали їм руками, і Міра, дивлячись на малечу, ледве  стрималася, щоб не заплакати.