Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

«Останній часом мої емоції на межі», — подумала Міра й зітхнула.

— Це наш маленький рай, — сказала Реджина й, зупинивши повозку біля будинку, оглянулася й, віддавши Мірі ключі, додала: — Саме в цьому будиночку завжди зупинялася Далія, коли приїздила. Відпочивайте. Їжа в холодильнику. А увечері зустрінемося знову. Нам потрібно буде багато чого обговорити, і ти, Мирославо, познайомишся з мешканцями.

Зайшовши в будинок, Дем’ян оглянувся й промовив:

— Вони підготувалися до твого приїзду!

— Нашого приїзду! — поглянувши на Дема, сказала Міра.

Скинувши куртку, Мирослава піднялася на другий поверх і вийшла на балкон.  Через кілька хвилин підійшов Дем’ян. Він став позаду Міри й, обнявши її за живіт, поцілував у верхівку. Відсторонившись, провів рукою по волоссю й обережно почав розплітати її косу. І коли коса була розпущеною, Дем занурився обличчям у її волоссям і міцно обійняв.

Міра на кілька секунд заплющила очі. Глибоко вдихнувши, розплющила очі й, обернувшись, провела долонею по його щоці та промовила: 

— Ти сказав, що кохаєш мене, а я не відповіла взаємністю, — прошепотіла.

— У мене такі відчуття, що ти ніби намагаєшся виправдатися. Але навіщо?

Мирослава зітхнула й, перевівши подих, додала:

— Я розумію, що кожне моє рішення може мати наслідки. І мені із цим жити. Я не хочу говорити багато зайвих слів. Від них не стане легше. Просто знай, що ти завжди будеш особливою людиною в моєму серці. Ти доторкнувся до найпотаємнішого — до моєї душі. Чи кохаю я тебе? Так! Я дуже сильно кохаю тебе, Дем’яне!

По щоках Міри потекли сльози. Дем’ян, уважно слухаючи її, насупився й, схиливши голову набік, відступив.  

Мирослава, стиснувши вуста, похнюпилася й пішла в кімнату. Прийняла ванну й, переодягнувшись, повернулася в кімнату й побачила, що Дем’ян продовжував стояти на балконі. Розпакувавши валізи, скала речі в шафу й, відчувши запаморочення та раптовий біль у серці, прилягла на ліжко й заплющила очі. Через кілька хвилин почула, як ліжко прогнулося. Відчувши, як по її шиї стікали крапельки води, розплющила очі й, повернувшись до Дем’яна обличчям, провела рукою по його вологому волоссю. Вони обоє мовчали. Інколи слова не можуть передати ті почуття, які глибоко в серці. Інколи слова не можуть запобігти душевного болю. Інколи варто промовчати, особливо тоді, коли емоції загострені й задля того, щоб уникнути нікому не потрібний конфлікт.

Мирослава в обіймах Дем’яна змогла розслабитися й, притулившись до його грудей, заплющила очі. Вона відчула його тепло, ніжні та легкі дотики по спині. Знала, що поряд із ним вона в безпеці. Розуміла, що серце належить лише йому. Однак десь у глибині душі розуміла, що через нав’язливі думки й власний страх може зробити помилку. Ту саме помилку, через яку буде жаліти все життя. Її душа ніби боролася між світлом і темрявою. І лише один невірний крок, і вона впаде в чорну безодню…

Прокинувшись під вечір, провела рукою по ліжку й, зрозумівши, що пусто, різко піднялася. Дем’яна поряд не було. Вона піднялася й, почувши клацання дверей, швидко взула капці. Зачепившись за пуфик, впала на підлогу.

— Мирославо, не забилася?

Міра підняла голову й перекинула назад волосся, яке обліпило її обличчя. Дем не стримав усмішки й допоміг піднятися.

— Я нормально! — вирівнявшись, кивнула.

Дем’ян кивнув.

— Дем’яне, нам потрібно поговорити.

— Потрібно! — склав руки на грудях. — І я розпочну першим. Попри твої страхи, я не готовий відмовитися від тебе, — дивлячись у вічі Мирослави, спокійно промовив Дем’ян. — Не готовий відмовитися від нас. Можливо, це егоїстично звучить, утім, заради тебе я залишився в цьому світі.

— Це не егоїстично, Дем’яне. Ти правий. Однак мені тяжко жити й знати, що фактично твоє майбутнє вже відомо. Боляче жити й знати, що твоя ще народжена донечка стане королевою в іншому світі. Я не можу це прийняти! Не можу!

Мирослава емоційно промовила й, змахнувши руками, виплеснула з долонь енергію. Дем вчасно відсахнувся, й енергія пройшла повз нього. Міра, стиснувши кулаки, глибоко вдихнула.

— То, можливо, ти вирішила, що краще нам розійтися? — не стримавшись, крикнув Дем’ян. — Ти вирішила це за нас обох?! Ось цього я не розумію, Мирославо! 

Мирослава захитала головою. Розвернувшись, пішла одягатися.

— Мирославо! Ми не договорили! — крикнув Дем’ян.

Міра, скинувши халат, натягнула кофтину й, діставши із шафи джинси, обернулася й голосно промовила:

— Ні, я не… Я не знаю, що нам робити! І я ще нічого не вирішила!

Міра, закривши долонями обличчя, зітхнула й присіла на ліжко. Відчувши, як в її тілі вирує енергія, поглянула на свої долоні. Вони світилися сріблясто-чорним відтінком, і дівчина, стиснувши кулаки, піднялася й знову відчула запаморочення. Дем’ян швидко опинився поряд і, схопивши її за талію, притиснув до себе.

— Що з тобою? — прошепотів.