Читати книгу - "Війна з Росією"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зрештою перевірка була завершена. Кіркоров звернувся до Вронського, який опанував себе і зосередився.
— Майоре Вронський, ваші солдати справляють дуже гарне враження. В мене є лише одне запитання.
— Слухаю вас.
— Ви впевнені, що ці терористи не становлять загрози для наших ракет «Іскандер»?
— Не становлять. Там лише п’ятеро людей і кілька «лісових братів». Яку загрозу вони можуть становити для ваших добре навчених солдат і моїх спецпризначенців? Вони вочевидь проводять розвідку. І це їхня найгірша й остання помилка. Президент буде нескінченно вдячний вам, якщо ви дозволите мені захопити їх та передати до ваших рук.
Генерал посміхнувся, глянув на свого ад’ютанта і наказав:
— Запиши все, у чому нас щойно авторитетно запевнив майор Вронський.
Потім він пильно подивився на шеренгу бійців.
— А ви мусите досягти успіху в цій місії. Президент розраховує на вас. Росія вірить у вас.
Вронський віддав честь; тепер він був вражений ще більше: Кіркоров точно знав, як грати у брудну політику і що робити з незгодними. Майор розумів, що не повинен був дозволяти собі такі маніпуляції, але, якби він хоч трохи завагався, його план із засідкою, безсумнівно, було б скасовано.
— Дякую, товаришу генерал-полковнику. Мої хлопці вас не підведуть. А зараз... Дозвольте розпочати підготовку до операції.
— Дозволяю. Починайте. Батьківщина спостерігає за вами. — Кіркоров недбало, формально, торкнувся козирка кашкета у відповідь на врочисте салютування Вронського і поспіхом вийшов з ангару у супроводі свого ад’ютанта і командира бази.
— А щоб тобі, бісовий сину... — процідив крізь зуби один із бійців, коли генерал, здавалося, був уже поза межами чутності.
— Я все чую, Леве Давидовичу, — буркнув Вронський не обертаючись, щоб хлопці не помітили полегшення на його обличчі, коли він дивився у спину начальству. Майора бентежило передчуття, що нарешті він зможе зрівняти рахунки з тим британським офіцером. І в цей самий момент емоційного підйому він чітко усвідомив, що це завдання стало його особистою місією. «Я вже стаю схожим на нашого президента», — пробурмотів він собі під носа й нарешті повернувся до своїх хлопців.
— По машинах, — наказав він, і ті миттю забралися у вантажівки «Урал-4320», які мали доставити їх у Правдинськ.
Трохи більше ніж за годину Вронський і його команда розмістилися по периметру командного бункера у Правдинську. Це було дуже близько до того місця, де засікли радіосигнали. А що як англійці ведуть якусь подвійну гру? Хоча навіть коли й так, то що з того? Головне, що він прибув сюди раніше, ніж вони, і цього разу в нього є перевага — несподіваність. Незабаром він знову зустрінеться з тим британським капітаном.
Вронський подивився на люмінесцентний циферблат свого Rolex — дорогого годинника для підводного плавання: п’ять з половиною годин до заходу сонця. Достатньо часу, щоб влаштувати засідку.
15:00, субота, 8 липня 2017 раку Офіс президента, Кремль, Москва
Федір Федорович Комаров, голова адміністрації президента, бачив, що шеф почувається некомфортно. Незважаючи на малий зріст, президент мав зовнішність і поставу солідної людини, яка завжди викликала повагу і навіть наганяла страху. Але для себе Комаров зауважив, що з часу потоплення судна «Королева Єлизавета» все пішло не так, як очікувалося. Люди почали дедалі голосніше говорити, що президент втратив впевненість і почуття реальності, які завжди були притаманні йому на шляху до абсолютної влади в Кремлі. Може, президент уже втрачає репутацію сильного лідера, яка досі гарантувала йому високе становище? Комаров обвів поглядом невиразні обличчя людей, що сиділи навколо стола, й запитав себе, кого ж із них тепер можна уявити в кріслі президента.
Бліде, безкровне обличчя президента враз почервоніло від гніву. Світлі безбарвні очі виділялися на ньому більше, ніж зазвичай. На залисинах блищали краплі поту. Замість загрозливого тону в голосі, яким він зазвичай демонстрував своє невдоволення, останнім часом йому були притаманні спалахи гніву, що супроводжувалися криками на підлеглих за найменші проступки.
Ось і зараз він знервовано кричав. Цього разу на генерала Гареєва, начальника Генерального штабу Росії, який сидів за столом у аскетичному президентському офісі в Кремлі.
— Тепер ви послухайте мене, Михайле Миколайовичу, — кипів Путін. — Трохи більше як місяць тому ви запевнили мене, що тримаєте заворушення в Прибалтиці під повним контролем! А тепер кажете, що втратили свободу пересування, що через дії цих партизанів — «лісових братів» — війська можуть переміщатися лише по основних дорогах! Чи для цього ви забрали війська з України та з гарнізону в Калінінграді? А як щодо затримання того британського капітана, якого я вам наказав знайти? Що, досі нічого? Він робить з мене дурня, чи як?... І з вас також, між іншим... Я не потерплю такого. Ви розумієте це? Якщо ви не можете спіймати його, то я знайду того, хто зможе!
Гареєв мовчав — знав, що краще не переривати тираду президента, коли той не в гуморі, й тоді він невдовзі знайде іншу ціль, щоб виплеснути на неї свій гнів. Комаров оцінив такий хід. І дійсно, президент швидко переключився на наступну мішень, якою цього разу став директор ФСБ Меркулов.
— Місяць тому ви запевняли мене, Лаврентію Павловичу, що в НАТО безлад! А зараз кажете, що всі ваші агенти у столицях країн НАТО повідомляють про відновлену єдність Альянсу і його налаштованість зробити все можливе, щоб не віддати нам Прибалтику! Як ви поясните це?
Меркулов, голова ФСБ, страхітливої організації, що прийшла на зміну КДБ — Комітету державної безпеки і служби розвідки, успадкувавши як його репутацію, так і практичні справи, був страшною людиною, незважаючи на свою зовнішність начебто м’якого та спокійного чоловіка в окулярах. Комаров вважав його єдиною людиною в Росії, здатною нагнати страху на президента.
Спокійно, майже недбало, Меркулов пробурмотів:
— Володимире Володимировичу, ви маєте визнати, що єдність НАТО знову актуальна значною мірою завдяки нещодавньому прикрому потопленню двох протимінних суден, а також вашому рішенню торпедувати «Королеву Єлизавету» в той час, коли вона не становила жодної загрози для нас у західній частині Балтійського моря. Якщо ми хотіли гарантовано зміцнити Америку і пришвидшити час, коли вона очолюватиме Альянс, ми не могли зробити нічого кращого, ніж розбити вщент тих американців на військовій базі Лієлварде в Латвії. Якби ми не зачіпали
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна з Росією», після закриття браузера.