Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Так, - твердо говорю я.

Хлопець різко виїжджає із під машини, схвильовано оглядає мене.

Лоб Алекс замастив в мастилі, руки хлопця всі чорні, така ж чорна і його футболка, забруднена мастилом.

Вигляд хлопця викликає в мене посмішку.

- Щось сталося? – запитує Алекс.

- Ні. Я прийшла просто так. Спитати як справи.

- В мене все добре. А в тебе? – хлопець підіймається з підлоги і обтирає руки ганчіркою.

- Теж. Ти зайнятий. Я піду, потім якось зайду.

Алекс бере мене за руку.

- Зачекай, - погляд хлопця падає на наші руки. – Вибач, я тебе замастив. Ти ж не просто так прийшла?

- Ні. Я потім зайду.

- Синку, йди з Ліві. Я закінчу роботу, - втручається в розмову батько хлопця.

- Ні. Тобі не можна, - твердо відповідає хлопець, дивлячись мені в очі.

- Тоді, Ліві, чи не складеш мені компанію? Я саме збирався випити кави. А Алекс поки доробить автомобіль.

- Так. Дякую, - посміхаюся чоловіку, а Алекс вдячно дивиться на батька.

Містер Фернсбі веде мене в будинок через двері з майстерні. Ми зупиняємося в коридорі.

- Зліва ванна кімната, можеш помити руки. Якщо мило не допоможе, то під раковиною є авто паста. Я поки переодягнуся. Проходь на кухню.

Чоловік підіймається на другий поверх, а я йду до ванної кімнати. Ванна невеличка, але вся у кімнатних рослинах. Вимиваю мастило з рук і виходжу до кухні. По всьому будинку розставлені квіти. Кухня велика в світло-зелених тонах. Розглядаю штору на вікні, на світлій тканині вишиті жовті, зелені та рожеві квіти. Кухня не відповідає двом чоловікам, відчувається ніби тут присутня рука жінки.

- Кава або чай? – в кухню входить батько Алекса.

- Давайте каву, - посміхаюся я і проводжу рукою по широким листям великої квітки.

Чоловік клопоче біля плити.

- У Вас дуже гарний будинок. Так багато квітів. Не схоже на будинок холостяків.

- Так. Але так було при житті матері Алекса. І я нічого не змінював.

- А всі ці квіти, за ними ж потрібно доглядати, а у вас майстерня.

- Я прокидаюся рано. Догляду мене навчила Сенді. Вона дуже любила квіти. От зараз ти торкаєшся Хлої, на підвіконні стоїть Тобі, - посміхаються чоловік і в його очах бачу сум.

- Ви дуже любили свою дружину.

- Безмежно. Вона була прекрасна, - усмішка чоловіка виходить сумною.

- Алекс розповідав мені, що місіс Фернсбі була талановитою письменницею .

- Це точно був мій син? – посміхається чоловік.

- Щось не так? – гублюся я.

- Розумієш, - чоловік повертається до мене і спирається на обідній стіл. - Алекс дуже скритий хлопець. Після смерті матері він закрився в собі. Для мене й досі загадка, як в нього може бути стільки друзів. Я впевнений, що їм про себе він багато не розповідає. Він і зі мною нічим не ділиться. Сенді була його кращим другом, з нею він говорив про все.

- Я думала Макс з Алексом діляться усім один з одним. Вони як брати, майже завжди разом.

- Так, але про маму він навряд чи розповідає багато. Можливо колись він розповість тобі усе.

Чоловік простягає мені чашку з кавою, додаю туди трохи цукру та роблю невеликий ковток.

- Дуже смачно, - посміхаюся я.

Кава насиченого карамельного смаку, але не солодка і не гірка.

- Мій фірмовий рецепт, - посміхається чоловік.

- Любов до кави у Алекса від вас? – цікавлюся я, роблячи ще один ковток.

- Так. І про цю каву йому краще не знати. Він дозволяє мені тільки раз у день і то бажано без кофеїну.

- Добре. Це буде нашою таємницею, - сміюся я. – Ви хотіли видати казки місіс Фернсбі, але потрібен був ілюстратор. Я можу подивитися, наче як малюю непогано, - невпевнено пропоную.

- Алекс і про це тобі розповів. Ну що ж, юна леді, ходімо в кабінет. І не кажи місіс Фернсбі, вона ненавиділа ці формальності, для усіх вона була завжди просто Сенді.

- Добре.

Чоловік пропонує мені руку, я беру його під лікоть і ми йдемо далі по коридору. Містер Фернсбі відкриває двері і ми проходимо в чарівну кімнату. На стіні висить величезна старовина карта світу, полички забиті книжками з різнокольоровими палітурками. Чоловік веде мене до великого дубового столу і відсуває для мене м’яке крісло. Сідаю за стіл.

На столі в рамках стоять декілька фото. Беру в руки фото жінки. На фото зображена молода жінка, її курчаве чорне волосся роздмухав вітер,широка посмішка сяє на обличчі, відкриваючи ямочки, а очі дивляться з теплом та веселістю.

- Така гарна, - кажу я, обережно кладучи рамку на стіл.

На іншому фото, жінка грається з малим хлопчиком, який сміється на її руках. Ще весільне фото. Беру його в руки, розглядаю пару.