Читати книгу - "Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич"

Верлена приїхала ввечері. 

Звісно, ніхто б і так не ставив запитань, але все ж Гайї зіграла на руку та обставина, що батько, захопивши Макса, вирушив до ресторану  на вечерю  з якимось важливим  клієнтом. А мати була зайнята бесідою з власником меблевого магазину – обирала обстановку для дитячої кімнати.

В особняк Верлена увійшла дуже обережно, навіть злякано, бо не звикла до такої розкоші. 

Сама вона жила в маленькій квартирі ближче до околиці міста, яку зуміла відсудити в колишнього чоловіка. 

Дітей у неї не було, та вона й сама їх ніколи не хотіла. 

Верлена щиро вважала, що життя переоцінило її, незаслужено подарувало занадто багато щастя! 

Після того, як дивом уникла смерті,  вона схаменулася, зуміла переломити себе, вступила до інституту. Потім вдало вийшла заміж за студента, який прибув до їхнього провінційного містечка за обміном. Чоловіка  не любила, але  не хотіла втрачати шансу вирватися з примарних лап минулого. 

Закордон не обманув очікувань. Верлена швидко вивчила мову, підтвердила диплом, знайшла роботу. 

Розлучилася  вона не так давно, всього три роки тому –  у чоловіка настала криза середнього віку, і він завів собі нову дружину, молодшу за нього років на двадцать. 

Але Верлена не скаржилася –  їй дісталася двокімнатна квартира в столиці, а більшого вона й не прагнула.

Верлена, присівши на краєчок стільця, ніяково відводила погляд, поки моторна покоївка накривала стіл для легкого перекусу.

– Ну що ти! –  розсміялася Гайя, –  Розслабся!

ЇЇ пам’ять не сприймала цю  моложаву жінку з втомленним обличчям. Гайя  бачила перед собою рожевоволосу розмальовану дівчину в шипованих шортах і з цигаркою, чия мова була такою кумедною  і  захопливою, а повадки –  розв'язними і  безхитрими.

–  Я намагаюся, – зніяковіло відповіла Верлена.

–  Отже... Я зараз усе тобі розповім...

Гайя не стала вигадувати байки про усвідомлені сновидіння. Вона просто повідала про свято в тринадцятому столітті і про  все те, що  на ньому сталося... 

Верлена слухала дуже уважно. Похмура тінь пробігала по її обличчю,   ясні очі темніли.  Вона кусала губи, болісно намагаючись пригадати хоча б щось  –  і не могла.

Гайя навмисне погасила яскраве світло в невеликій їдальні, залишила лише  два світильника,  які  випромінювали м'яке, золотисте сяйво і робили атмосферу навколо затишнішою і простішою.

А за вікном лопотів безперервний дрібний дощ.  Десь далеко греміло.

Такою нестійкою видалося  погода у травні: вдень світило сонце, блідо-блакитне небо продували вітри, а вночі    приходив дощ, інколи з грозою. 

–  Пам'ятаю деякі сни, що бачилися мені в той час, і в кожному з них я так чи інакше вмирала, –  розповідала  Верлена, –  Після того, як вийшла з лікарні, мене почало переслідувати  моторошне  відчуття, що я мертва, що мене більше немає, а продовження життя–  це лише химера, ілюзія... Я зуміла побороти залежність від наркотиків, але страх залишився, і, намагаючись заглушити його, ледь не   начала пиячити. Дуже хотілося жити! Хоча до нещасного випадку мені було байдуже: виживу чи ні... Усе здавалося сірим, похмурим, непотрібним... Я складала оповідання, просочені могильним холодом, і смерть видавалася мені такою романтичною! Виходить, я справді була мертвою?

–  Рівно п'ять днів тому, – кивнула Гайя. –  Ти була мертвою, але виглядала щасливою... І  після того свята, судячи з усього, тебе хтось повернув до життя.  А найцікавіше, що ми знову зустрілися. Чи випадково? –  Гайя   подивилася  на Верлену пильно, з підозрою, немов та знала відповідь на запитання, але навмисно приховувала її.

–  Гадки не маю, чому через тридцять років я опинилася саме тут.  Я й уявити не могла, що мені надали другий шанс,   –  відповіла Верлена, мимоволі гублячись під недовірливим поглядом  дівчини, –   У мене дуже мало сили. Навіть привороти давалися важко, а вже більш серйозні заклинання і поготів!  Жодного разу не була на святі відьом, мене  туди не запрошували,  та я й сама не прагнула. Але оскільки була  посвячена, то мала право працювати також і в магічній   школі.

–  А ім'я Аура тобі нічого не говорить? –  запитала Гайя.

–  Аура?

–  Так. Висока, з білим волоссям і дивними, ніби безбарвними очима, дуже красива. Вона ніколи тобі не снилася?

–  Якась богиня? –  уточнила Верлена. –  Дуже схоже... Свого часу я захоплювалася родоводами богинь, це…

– Богиня? –  здивовано перебила її Гайя. 

–  Саме  так! Опис підходить.

Гайя  вискочила  з-за столу і, обхопивши себе руками за плечі, заметушилася кімнатою.

– Що з тобою?  

– Але ж вірно! –  Гайя з розмаху плюхнулася на сусідній стілець. –  Як я не здогадалася! Чому я сама не здогадалася, що вона –  богиня!

–  Можливо, ми помиляємося, – зауважила Верлена.

–  А якщо ні? –  тремтячими губами промовила Гайя, –  тільки навіщо  могутній богині крадькома пробиратися на свято? Я не розумію! Якщо ти богиня,  то навіщо ховатися!