Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Кидай куртку на крісло у вітальні й проходь на кухню, — махнув я. — У шафці над плитою пластівці, у холодильнику — безлактозне молоко. Якщо термін його придатності не закінчився, сміливо можеш цим поснідати. А я прийму душ. 

Та перед тим, як підставити тіло під гарячі струмені, щоб змити з нього триденний наліт, я спинився біля дзеркала — і відчув поколювання в пальцях. Тут три дні тому я побачив першу і єдину в своєму житті галюцинацію — джина, який хотів отримати мою безсмертну душу. Спогади були химерні, випливали розмитими картинками з туману, і тільки сірі білки очей пам’яталися мені так чітко, наче все відбувалося насправді. 

Душ збадьорив дужче, ніж окрик начальника. У горлі вже не свербіло. Я поголився, висушив волосся й вичавив на зубну щітку пів тюбика пасти. 

Замість пластівців із молоком Орест посмажив яєчню, розклав її в тарілки й застиг із виделкою, дивлячись, як загіпнотизований, у вікно. Підозрюю, що його привело до тями не моє човгання в домашніх капцях, а ядуча суміш одеколону, з яким я трохи переборщив, і лосьйону після гоління. 

— Молока не було. Але я знайшов яйця й галети. 

Я показав йому великого пальця. Така самостійність була мені до душі. 

— Як гадаєш, на балконі буде смачніше? 

— Там можна почути місто, — назвав Орест найпереконливіший аргумент. 

Я витяг на балкон стільці вагою по центнеру кожен, і ми перенесли наш сніданок туди. Гудки машин, воркування голубів, далекі звуки вальсу, стукіт м’яча на баскетбольному майданчику. Кілька скіфів із гребцями в однаковій блакитній формі плавно ковзали по блискучій воді, зберігаючи однакову дистанцію між собою. 

Маю підозру, яєчня була не найкращим сніданком для людини, яка три дні обходилася поживними сумішами, що їх пропихали в неї через зонд. Та не думатиму про це зараз. Припасу жалі на той момент, коли шлунок вирішить мене покарати. 

— Через цей краєвид я цю квартиру й орендував, — зізнався я. 

— Добре бути дорослим, — зауважив Орест. 

Добре бути дорослим — бо не треба залежати від батьків чи вихователів, щоб вибрати собі краєвид у вікні. Так думав він. Але, малий, дорослі не так часто вибирають собі квартиру, керуючись краєвидом у вікні. Інакше хто б жив у всіх цих житлових комплексах із багатоповерхівками від обрію до обрію? 

— Добре бути дитиною, — відповів я. 

Орест начепив на себе отримані в подарунок окуляри й почав крутитися, демонструючи фас і профіль крутого рейнджера, на якого, здавалося йому, він перетворився. Смак у нього однозначно був. Я націлився в Ореста пальцем — і хлопчисько вправно ухилився від не випущеної кулі. 

— Вам подобалося бути дитиною? — спитав Орест. 

— А хіба ти запитуєш себе, чи подобається тобі бути дитиною? Ти просто знаєш, що ти дитина, і будеш нею завжди. Іноді таке стається — якщо пощастить. 

Орест витягнув руку й піймав сонце в зубці своєї виделки. 

— Наші вікна виходять на ліс. Сосни видно просто з мого ліжка. Іноді в тиху годину не можеш через це заснути — дивишся на дерева й уявляєш себе пластуном, який розкладає на галявині багаття, аби смажити над ним сосиски. 

— А наші вікна виходили в парк. Я небагато пам’ятаю з притулку. У тиху годину було справді тихо, бо навіть розбишаки збиралися біля вікна й дивилися на мам, які купували своїм дітям цукрову вату. Найгірше було влітку і на вихідних, коли в парк приходили родинами, розстилали на траві покривала, витягали бутерброди, і тати ганяли із синами м’яча. 

Гребці сховалися за мідним масивом дерев і, наче на заміну їм, із тіні мосту вислизнула парочка на катамарані. 

— А що було потім? — із надією спитав Орест. 

— Потім я ніколи не дозволяв батькам витягати мене на покривало в парк. 

Орест задзвенів виделкою об тарілку, не підводячи очей ні на мене, ні на ріку. 

— Коли тебе забирають, ти намагаєшся забути все хороше й погане, що було до цього. Тобі важливо вписати у свою пам’ять кожен день свого нового життя, щоб саме ці нові цеглинки потроху складалися в фундамент твоєї історії, — додав я. 

— Кістлявого я пам’ятатиму завжди — у яку б родину мене не взяли, — запевнив Орест із набитим ротом, і я не відразу зрозумів сказане. — І він мене. Хоча, звичайно, він іноді так мене дратує, що не будь він слабшим за мене, я б щосили луснув його по голові четвертою частиною «Гаррі Поттера». 

— Саме четвертою? 

— Вона найгрубіша, — Орест витріщився на мене з підозрою. — Ви читали «Гаррі Поттера»? Не читали? Оце так! У вас немає дитини, перед якою вам би могло бути соромно, що ви не купили їй Гаррі Поттера? 

Я тицьнув пальцем у бік балконних дверей. 

— Хіба обстановка в цій квартирі може наштовхнути на думку, що зі мною живе якась дитина? 

Орест здвигнув гострими плечима. 

— По квартирі навіть не видно, що в ній живете ви. Відчуття, що ви посварилися з дружиною, взяли одну валізу з речами, переїхали сюди й набили холодильник бухлом. 

Я поклав у рота останній шматок і відклав виделку на парапет. 

— З часом розумієш, що в житті треба не так багато речей… Отже, на жаль, сваритися було ні з ким. 

— Чому? Не зустріли кохання всього свого життя? 

— Мабуть, тому що, навпаки, зустрів. 

Встаючи, я ненароком змахнув виделку з балкона. Орест смикнув рукою, наче в нього був шанс спіймати її в польоті, а потім звісився з парапету, намагаючись розгледіти її в кущах під балконом. 

— Я можу збігати, — запропонував він. 

Я махнув рукою — і забрав його тарілку. 

— Я по десерт. 

— Вона вас розлюбила? — спитав Орест навздогін. 

Ні, друже. Усе було гірше. 

— Вона мене не впізнала, — відповів я. 

У моєму холодильнику не завжди залишається алкоголь, але вже багато років, узимку й улітку, у ньому не закінчується виноград — зазвичай я зберігаю його в нижньому ящику. Сьогодні це був кишмиш. Непоганий варіант для знайомства. 

Я помив його в теплій воді, виніс у широкій чаші на балкон і поставив перед Орестом. Хлопчисько з цікавістю покосився на гроно, але брати першим не став. 

Я відірвав виноградинку, майже урочисто поклав до рота і злегка придавив зубами. Ягода облила язик солодким соком. 

— Двадцять шосте грудня, — сказав