Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Мікаель говорив таким тоном, ніби мав у СЕПО надійне джерело і стежив за кожним кроком Едклінта. Коли очі Едклінта розширилися, він зрозумів, що блеф спрацював. І повів далі:

— «Клуб Залаченка» шпигує за мною, я шпигую за ними, ви шпигуєте за «Клубом Залаченка», а тепер уже прем’єр-міністр не на жарт розсерджений і стурбований. Йому ясно, що в кінці шляху на нього чекає скандал, якого уряд, можливо, не переживе.

Моніка Фігуерола раптом посміхнулася, але приховала посмішку, піднявши склянку з мінеральною водою. Вона зрозуміла, що Блумквіст блефує, і здогадалася, як йому вдалося вияснити її ім’я і розмір взуття, щоб тепер вражати своєю обізнаністю.

«Він бачив мене в машині на Бельмансґатан. Він надзвичайно обережний. Запам’ятав номер машини і вирахував мене. А решта — припущення», — подумала вона, але промовчала.

Зате у прем’єр-міністра зробився заклопотаний вигляд.

— Значить, ось що чекає нас? — запитав він. — Скандал, який повалить уряд?

— Уряд мене не обходить, — відповів Мікаель. — До моїх службових обов’язків входить викривати лайно типу «Клубу Залаченка».

Прем’єр-міністр кивнув.

— А моя робота полягає в тому, щоб керувати країною відповідно до конституції.

— Отже, моя проблема найвищою мірою є проблемою уряду. Але не навпаки.

— Годі ходити по колу. Чому, як ви думаєте, я організував цю зустріч?

— Щоб вивідати, що мені відомо і що я збираюся робити.

— Частково правильно. Але, точніше кажучи, ми попали в конституційну кризу. Дозвольте мені перш за все заявити, що уряд жодним чином до цього не причетний. Нас буквально заскочили зненацька. Я ніколи не чув про цей… про те, що ви називаєте «Клубом Залаченка». Міністр юстиції теж ані слова не чув. Торстен Едклінт, що обіймає в ДПУ/Без високу посаду і пропрацював у СЕПО багато років, також абсолютно не в курсі.

— Це так само не моя проблема.

— Я розумію. Ми хочемо знати, коли ви маєте намір опублікувати свою статтю і бажано — що саме ви збираєтеся написати. Я просто запитую. Це не має жодного стосунку до перевірки шкідливих наслідків.

— Ні?

— Блумквісте, найбезглуздіше, що я міг би зробити в цій ситуації, це спробувати вплинути на зміст вашої статті. Разом з тим я маю намір запропонувати вам співпрацю.

— Поясніть.

— Коли підтвердилося існування змови у винятково делікатній частині системи державного управління, я розпорядився провести розслідування. — Прем’єр-міністр звернувся до міністра юстиції: — Чи не могли б ви точно пояснити, в чому полягає розпорядження уряду?

— Все дуже просто. Торстен Едклінт дістав завдання негайно з’ясувати, чи є докази. Він повинен зібрати інформацію і передати її генеральному прокуророві, завданням якого, у свою чергу, є вирішити, чи слід порушувати справу. Тобто інструкція гранично чітка.

Мікаель кивнув.

— Сьогодні увечері Едклінт доповів, як посувається розслідування. Ми мали довгу дискусію про речі конституційного характеру — нам, зрозуміло, хочеться, щоб усе робилося відповідно до закону.

— Природно, — сказав Мікаель тоном, який давав зрозуміти, що він абсолютно не вірить запевненням прем’єр-міністра.

— Розслідування зараз у делікатній стадії. Нам поки що не вдалося з’ясувати, хто саме в цьому замішаний. На це потрібний час. Тому ми і послали Моніку Фігуеролу запросити вас на нашу нараду.

— Вона з цим чудово впоралася. Особливого вибору у мене не було.

Прем’єр-міністр нахмурив брови і глянув скоса на Моніку Фігуеролу.

— Забудьте, — сказав Мікаель. — Вона діяла бездоганно. Чого ви хочете?

— Ми хочемо знати, коли ви збираєтеся опублікувати статтю. Розслідування проводиться в якнайсуворішій таємниці, і, якщо ви виступите раніше, ніж Едклінт його закінчить, ви можете зіпсувати всю справу.

— Гм. А коли вам хочеться, щоб я опублікував матеріал? Після наступних виборів?

— Вирішувати вам. Я тут вплинути не можу. Я прошу вас сказати, коли ви маєте намір надрукувати статтю, щоб ми знали, коли у нас крайній термін закінчення розслідування.

— Ясно. Ви говорили про співпрацю.

Прем’єр-міністр кивнув.

— Спершу я хочу сказати, що в нормальній ситуації ніколи б і не подумав запрошувати журналіста на подібну нараду.

— У нормальній ситуації ви, мабуть, зробили б усе, щоб не допустити журналістів на подібну нараду.

— Так. Але, наскільки я розумію, вами рухає кілька чинників. Ви відомі як журналіст, який нещадно бореться з проявами корупції. Тут у нас з вами жодних протиріч не виникає.

— Жодних?

— Ні. Ані найменших. Або, точніше… ті протиріччя, які є, мають, можливо, юридичний характер, але не зачіпають мети. Якщо цей «Клуб Залаченка» дійсно існує, то він не лише є кримінальним об’єднанням, але й становить загрозу для безпеки держави. Його необхідно зупинити, а винних покликати до суду. У цьому моменті ви, очевидно, зі мною згодні?

Мікаель кивнув.

— Наскільки я зрозумів, ви знаєте про цю історію більше, ніж будь-хто інший. Ми пропонуємо вам поділитися відомостями. Якби це було нормальне поліцейське розслідування звичайного злочину, керівник попереднього слідства міг би викликати вас на допит. Але тут, як ви розумієте, становище виняткове.

Мікаель трохи помовчав, обдумуючи ситуацію.

— А що я отримаю натомість, якщо піду на співпрацю?

— Нічого. Я з вами не торгуюся. Якщо ви хочете опублікувати матеріал завтра вранці, будь ласка. Я не маю наміру виявитися замішаним у якій-небудь змові, сумнівній в конституційному відношенні. Я закликаю вас до співпраці в ім’я благополуччя нації.

— Нічого може означати досить багато що, — сказав Мікаель Блумквіст. — Дозвольте мені пояснити вам одну річ… Я страшенно злий. Я злий на державу, уряд і СЕПО і на мерзотників, які без будь-яких підстав запроторили дванадцятилітню дівчинку до психіатричної лікарні, а потім простежили за тим, щоб її визнали недієздатною.

— Долю Лісбет Саландер уряд уже взяв під контроль, — сказав прем’єр-міністр і навіть усміхнувся. — Мікаелю, я особисто глибоко обурений тим, що з нею сталося. Вірте мені, коли я кажу, що винні не уникнуть відповідальності. Але спершу ми повинні дізнатися, хто в цьому винний.

— У вас свої проблеми. Для мене ж головне, щоб Лісбет Саландер виправдали і визнали дієздатною.

— У цьому я вам допомогти не маю змоги. Закони мені не підвладні, і я не можу впливати на рішення прокурора і суду. Виправдати її повинен суд.

— Гаразд, — сказав Мікаель Блумквіст. — Ви хочете співпраці. Дайте мені ознайомитися з розслідуванням Едклінта, і я розповім вам, коли маю намір опублікувати матеріал.

— Я не можу надати вам такої можливості. Це все одно що поставити себе щодо вас у таке ж становище, в яке попередник міністра юстиції колись поставив себе щодо якогось Еббе Карлссона.[50]

— Я не Еббе Карлссон, — спокійно зауважив Мікаель.

— Це я вже усвідомив. Проте Торстен Едклінт, зрозуміло, має