Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

— Хто відмовиться від заробітку! — вигукнув Лемке. — Ми всі потроху старіємо. Треба подумати і про майбутнє!..

— Золоті слова! Кожна розумна людина має думати про старість, про дітей. Такий закон природи! Самими ідеями, навіть дуже високими, ситий не будеш. Зрештою, все на світі визначається тим, скільки в кишені грошей… Отже, я даю вам можливість заробити, вимагаючи за це одну дрібничку… — всяку інформацію. Мені, представникові великої американської нафтової компанії і комерсантові, треба знати все, що робиться на світі сьогодні і що передбачається на завтра, — інакше вскочиш у халепу! Ви посідаєте високе становище, і вам нічого не варто зібрати будь-яку інформацію — економічну, міжнародну, політичну. Пропоную вам для початку триста американських доларів на місяць. Ви знаєте, я не політик, — збираючи для мене потрібну інформацію, ви нічим не ризикуєте. Якщо ж вона буде особливо цінна для нашої компанії, гонорар ваш буде подвоєно!..

— Ви, дорогий містере Кочеку, легко переконали мене. Я приймаю пропозицію, — відповів Отто Лемке, подаючи Василеві руку, і той міцно потис її з дружньою усмішкою на обличчі і з почуттям огиди в душі…

У ці дні сталася ще одна цікава подія у Василевому житті. Викладачка німецької мови Катрін Хігель з певного часу почала виявляти неабиякий інтерес до містера Кочека. Вона кокетувала з ним, а якось після уроку спитала:

— Скажіть, містеру Кочеку, невже ви ніколи не розважаєтесь?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… вечірки в інтимному колі, де можна трохи випити, потанцювати, повеселитися, навіть позалицятися…

— Ви ж знаєте, я одружений.

— Хіба гріх зрідка зустрітися з іншою жінкою, трохи струснутися? Кажуть, дружина, хоч яка вона вродлива; з часом набридає!..

— Поки що я цього не відчуваю.

Учителька не вгамувалась і після такої сухої відповіді.

— Можна вам поставити ще одне нескромне запитання?

— Будь ласка!..

— Я вам подобаюсь хоч трошечки?

— Ви чудова вчителька.

— І це все? Боже мій! Багато мужчин вважають, що я дуже принадна. Я жила з чоловіком недовго — тож зберегла не тільки фігуру, але й темперамент. А втім, можу познайомити вас із своєю двоюрідною сестрою, їй тільки сімнадцять років, і вона така гарненька…

— Ви дуже люб'язні, фрау Хігель, однак я не зможу скористатися з вашої пропозиції. Я належу до категорії тих нудних чоловіків, які не зраджують своїх жінок. Може, це смішно, старомодно, але тут уже нічого не вдієш! — Василь промовив усе це м'яко, навіть дружньо і провів учительку, як завжди, аж до дверей.

А через півтора місяця заплатив їй до кінця року і сказав, що більше не потребує її послуг. Так в оточенні Василя стало на одного агента гестапо менше.

Настав день сьомого листопада — дороге свято для кожної радянської людини, де б вона не була. Василь і Ліза уявляли собі святкову Москву. З усіх її кінців сходяться до заводів, фабрик, установ і вузів трудящі, студенти, щоб узяти участь у демонстрації. О дев'ятій годині на трибуну Мавзолею Леніна піднімуться керівники партії та уряду, пролунають звуки фанфар, і на Красній площі почнеться військовий парад. На вулицях — музика, танці, веселощі. А тут вони не можуть не тільки якось відзначити своє свято, але бояться і взнаки подати, що воно має для них якесь значення… Прокинулися вони вдосвіта і не зводили очей із стрілки годинника. Думкою вони були там — у Москві. Ось зараз, за п'ятнадцять дев'ята, припинився доступ до трибун на Красній площі, і на короткий час запанувала тиша. Їм чулися оплески — це на трибунах зустрічають керівників партії та уряду, що піднімаються на Мавзолей. Війська вже вишикувано. Б'ють кремлівські куранти — дев'ята година. Горністи дають сигнал — слухайте всі! Із Спаських воріт Кремля виїжджає на коні Ворошилов. Він приймає парад… Потім — коротка промова, поздоровлення зі святом і артилерійський салют. Святково й урочисто сьогодні на Красній площі… А вони… єдине, що вони могли зробити ради свята, це одягтися по-святковому, поїхати в центр Берліна і там пішки пройтися по Унтер-ден-Лінден, в думці одсалютувавши червоному прапору із серпом і молотом, який майорів над будинком радянського посольства.

Повільно походжаючи на протилежному боці вулиці, вони побачили, як радянські громадяни, що жили в Берліні, заходили в посольство — взяти участь у мітингу, присвяченому сімнадцятим роковинам Великого Жовтня.

Василь і Ліза заздрили кожному, хто вільно, без ніякого побоювання відчиняв масивні парадні двері посольства. Раптом Василь побачив на очах у Лізи сльози.

— Нам тільки того й бракувало, щоб гестапо помітило, як ти рюмсаєш тут, навпроти радянського посольства! — прошепотів він, стискаючи їй руку.

У відповідь Ліза показала очима на гостей посольства і прошепотіла:

— Які вони щасливі!

У ці дні почали надходити тривожні вісті з різних джерел. Фрау Браун, коли вони знову зустрілися з Лізою, сповістила: є точні відомості, що фюрер дав згоду Муссоліні підтримати його у війні Італії проти Абіссінії. Більше того — за трьома іншими джерелами стало відомо, що в Рим недавно їздив прем'єр-міністр Франції Лаваль, який заявив дуче, що французький уряд не перешкоджатиме загарбанню Абіссінії. В іноземному відділі партії націонал-соціалістів, твердила Браун, питання про напад Італії на Абіссінію вважають вирішеним.

Через день до Василя зайшов оберштурмбанфюрер Лемке і теж сказав, що незабаром, очевидно, почнеться війна між Італією та Абіссінією…

— Наш фюрер, щоб підтримати бойовий дух італійчиків, надіслав їм три ешелони зброї і подарував Беніто Муссоліні ескадрилью винищувачів. Кажуть, італійцям довелося гарненько потрусити гаманці, щоб схилити на свою користь громадську думку Франції. Немовби на підкуп політичних діячів Франції, депутатів парламенту і впливових журналістів вони потратили кругленьку суму, що перевищує сто тридцять мільйонів франків. Ось де можна було б заробити! — аж захлинався від захоплення Отто Лемке.

Про майбутній напад Італії на Абіссінію