Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Де й сила та спритність бралися. І заміну знайшли, і на весла налягли дружно. Та недовго тішили себе сподіванкою: ось зараз, не цієї, то наступної миті вчепляться і стануть бортами до бортів. Як тільки лодії зблизилися з драмонами, ромеї не стали метати стріли — хлюпнули на одну, затим на другу, третю лодію смертоносним грецьким вогнем.

Крик людський і жах людський, як і торжество ромеїв, злилися воєдино. Злилися і сполошили Босфор, оба береги його, кому додали снаги, у кого забрали й ту, що була. Слов’янські моряки заходилися було гребтися назад. Надія на те, що проб’ються до затоки, здиміла купно з лодіями, що взялися вогнем і палали тепер смолоскипами. Та їм і там, на зворотній путі, не поталанило. Доки змагалися чи всього лиш мали намір змагатися з драмонами, надійшли обійдені в протоці триреми та квадриреми й обступили уцілілі лодії півколом. Одне лишалося — висадитися на берег і пробитися до своїх берегом.

Їх разили стрілами — і з моря, і з суші, їм ставали на путі дімоти — дарма. Від стріл заслонялися щитами, тих, що одважувалися стати на путі, стинали мечами, самі нерідко падали, потяті чи смертельно вражені, а все ж лишалася якась частина й таких, кому таланило йти далі, берегом чи водою пробиратися до своїх.

Дандал, як свідчать очевидці, неабияк обурений був тим, що сталося в Босфорі, а більше наляканий, мабуть. Зблід, довідавшись про погром флоту, його чи не найбільшу надію, і втратив таку потрібну тієї вирішальної миті присутність духу.

— А де привідця їхній князь Вірагаст? — возбуяв нарешті гнівом.

— Загинув купно з повитою полум’ям лодією. Ромеї, з усього видно, довідалися про наш намір ввійти в затоку і зчинити в городі переполох, вийшли назустріч слов’янським лодіям усім флотом і спалили їх грецьким вогнем чи примусили пристати до берега. Лише рештки з тих, що ходили морським походом, пробиваються до нас, хто суходолом, хто морем. Може, станемо їм в поміч?

— Як і кому? Тим, що оступилися в січі? Потяти всіх, хто вийде. Всіх до єдиного!

Повеління кагана — повеління Неба. Сказав потяти — і потяли. Одначе тим не нагнали страху і не наблизили падіння Довгої стіни. Перші возбуяли гнівом ті п’ять тисяч слов’ян, що не брали участі в морському поході, ломилися купно з аварами через Довгу стіну. Вони й без того он як були вражені загибеллю князя Вірагаста, моряків, що ходили з ним, а довідалися про кривавицю, що її вчинили авари з порятованими в січі (кололи, подейкують, мечами тих, що пробилися, заюшені кров’ю, суходолом, добивали при березі й тих, що вибиралися з моря вплав), геть втратили розум і заволали в один голос, вдаючись до князів своїх чи просто привідців:

— Доста! Ми не раби їм! Допоки збиткуватимуться над нами?

Князі й не перечили. Самих роздирав гнів, палила пекельним вогнем лють: такого привідцю і таких мужів втратили. То ж найхоробріші, то — цвіт слов’янських родів. А все тому, що Дандал — не каган, бевзь один. І супостат для слов’ян лютіший, ніж ромеї. Тисячу моряків послав на смерть. Де був розум його? Де певність, що такий, як у ромеїв, флот можна здолати лодіями та стрілами, що на лодіях? Зумисне зробив так, аби знекровити слов’ян. Знекровити і надіти ще відчутніші вериги.

— Полишимо аварів і їхню затію — добути Константинополь, — піддав хтось лою до вогню. — Вертаймось домів!

— Ано! Вертаймось домів! — підхопили те гасло. — Допоки будемо сервулами в аварів, литимемо заради їхніх ненаситних потреб кров свою?

І пішла гуляти табором доконечна вимога: доста лити з безуму кров, вертаймось домів! А збирання не потребувало великих клопотів, як і часу. Поклали, що було класти на повози, сіли на коней та й рушили, діждавшись ночі, в зворотну путь.

Каганові доповіли про той недостойний умисел слов’ян тоді вже, як по них і слід прохолонув. Не повірив, послав нарочитих, а почув від них: слов’яни таки полишили боролище, позеленів з люті й метав позирки-блискавиці то на радних своїх, то на тих, що принесли ці невтішні вісті.

— Та як вони сміли?! Хто дозволив таке? Негайно ж наздогнати й потяти всіх до єдиного!

Радні, як і терхани, хилили голови і не поспішали робити його повеління ділом.

— Це ж п’ять тисяч кінних воїнів. Щоб покарати таку силу, і покарати достойно, треба послати удвічі більше, цілу тьму. Хто ж братиме Константинополь, коли під Довгою стіною не виявиться цілих п’ятнадцять тисяч?

Дандал лютував і, лютуючи, не тямив, що робить. Терхани бачили те й дошукувались рятунку. Для себе, турм своїх, усієї виправи.

— А що, як послати на це діло кутригурів? — порадив котрийсь. — Вони давно не являли нам вірності своєї. Хай підуть і доведуть: таки з нами, таки за нас.

Усі, хто був при тій розмові, загомоніли, їм, з усього видно, сподобалася ця рада, і Дандалові нічого не лишалося, як зголоситися з радними.

— Хай буде так, — сказав. — Кличте хана кутригурів.

XXVIII

А в серцях слов’ян гейби кип’ячка зродилася і забила в кожному потужним струменем. Були в путі — те й робили, що нарікали на аварів та їхнього привідцю, ставали табором — забували, що не тільки коням, самим теж треба і спрагу, і голод втолити, і тілу дати перепочинок. Збиралися купно, а вже купами — на віче і вимагали від князів: таке не прощають, такого не можна прощати!

— То чого хочете? — князі їм. — Сказали там, на боролищі під Константинополем: полишимо аварів — і ми полишили їх.

— Полишили, та й по всьому? А далі ж як?

— Повернемося домів, порадимось.

— Зволікати не можна. Зволікання завжди губило нас, погубить і за цим разом.

— То кажіть, чого хочете, яка в кого рада.

— Рада одна: вчинити супротив. Чи авари брали нас на меч і сулицю? Чому мають за рабів своїх?

— Ніби те, що пішли з боролища, не є вже супротивом?

— Може, й є, та того не доста! Маємо прийти і витурити їхні роди з нашої землі.

— Ано! — тисячоголосо відгукнулося віче. — Поки аварські турми там, під Константинополем, прийдемо і витуримо їхні роди! У Гепідію чи Дакію — байдуже. Паннонія споконвіку була слов’янська й має бути слов’янською!