Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Станемо по Дунаю і не пустимо. Чи нас мало? Чи на наш бік не стане вся Склавинія?

— До Само і його родів пошлім гінців! Най не з баварцями зводить рахунки, супроти аварів кличе і сербів-лужичан, і богемців та моравів.

Князі недовго радилися.

— У цій, останній, раді, — сказали, — є глузд. Коли вже повставати, то дружно і розумно. Зараз-таки, з цього табору пошлім гінців у оба кінці. Одних — до князя богемців, моравів, сербів-лужичан Само, других — до антів. Вони також ждуть не діждуться нагоди піти супроти аварів і витурити їх за обводи землі своєї. Як одному, так і другим скажемо через нарочитих: «Будьте готові. Як ми почнемо, починайте й ви. Пам’ятайте, коли будемо єдині й підемо на аварів всією слов’янською силою, вони не вистоять, змушені будуть піти пріч чи полягти в нерівній січі. Лише єдність дасть нам жадану волю».

— Згода! Шлімо нарочитих, а самі поспішаймо за Дунай. Смерть аварам-супостатам! Кара і смерть!

Дандал не подавав виду, що збентежений подіями останніх днів. Супротивно тому, бадьорився і всіх, хто був коло нього, бадьорив. А це зажадав навіть побувати на самім боролищі. Довго приглядався до стіни, за якою сиділи ромеї, до руйнацій, що їх завдали його тарани.

— Невже вона така міцна, ця Довга стіна, — поцікавився в терханів, — що, крім опор між бійницями, нічого не зруйновано?

— Таки міцна, достойний. Удари нижче опор нічого не дають.

— Не може того бути. Бивні он які важкі, ними скелі можна лупати.

За цим разом терхани не озвалися.

— Не бере один таран, — надумався зрештою і подав голос каган, — поставте поруч два, три, а зробіть бодай один пролом у стіні. Чули, бодай один!

І вої, і терхани не барилися, одразу ж, і великими силами, заходилися вволювати волю кагана — переставляти дві найближчі вежі до третьої, середньої. Та було б ліпше, коли б вони не квапилися, а то й зовсім ослухалися свого привідці. Доки пересували та встановлювали поруч ту руйнівну силу, ромеї встигли, либонь, злякатися її й дотумкати, як запобігти лиху. Коли вежі стали одна повз одну, а тарани почали показувати свою силу, на них полетіли з-за стіни сіті. Накинуті на головешки, вони надійно припнули їх до стіни, і спроби аварських воїв визволити бивні з полону дорого коштували їм: одних засипали стрілами, на інших полилася гаряча смола. А поки уражені і не уражені приходили до тями, у простір між вежами та стіною полетів хмиз, дрібно поколені дрова і вслід за тим — знову гаряча смола.

Найгірше, що все те відбувалося на очах у Дандала.

— Чого стоїте, бевзі! — кричав він, догадуючись, до чого йдеться. — Не дайте їм голови висунути з-за стіни, звільніть від сітей бивні!

Та пізно похопилися. Зрештою, що могли вдіяти тепер стріли, коли палаючі смолоскипи можна було кидати з ромейського табору і не висовуючи голови.

Так воно й сталося. Политий смолою хмиз, а вслід за хмизом і всі три вежі взялися невдовзі вогнем, і годі було думати про їхній порятунок: вогонь спалахнув потужний, до нього, коли б і хотів хтось, не міг підступити.

Каган метався, мов зацькований звір, і не знав, на кого вилити гнів свій. Радив би хтось інший стягти докупи всі три вежі, накинувся б на радників. Та що вдіє, коли радив сам?

«Той візантійський сол правду казав, — подумалося, — коли карає Небо, карає жорстоко».

Не став дивитися далі, що діятимуть ромеї, що — його вої, подався, роздосадуваний, до свого намету. А там ждали на нього ще приголомшливіші вісті: кутригури не повернулися на боролище.

— Як то?

— Зрадили нас. Ті, що ходили з ними яко свідки, прибули тільки-но й сказали: «Відмовилися виконувати твою волю. Відійшли ген далі від нашого табору, зібралися купно й стали на мислі: «Пощо маємо ганьбити себе такою кривавицею? Чи слов’яни подарують її?» До тої речниці загалу пристав і хан, бо послав невдовзі гінців своїх до слов’ян з такою речницею: «Каган послав мене потяти вас за зраду, а я роблю супротивне тому, — полишаю, як і ви, кагана, йду в свою землю яко брат ваш і однодумець».

Тепер уже Дандал і погрожувати не міг. Хоч лютувати й лютував і прокляття слав на голови зрадливих соузників своїх такі, що коли б їм судилося здійснитись, земля розступилася б і поглинула всіх, на чию голову слалися. А радні тупили тим часом долу очі й відмовчувались.

— Що ж вдіємо, коли так?

Терхани переглянулися. Таке рідко трапляється, щоб каган не сам казав, що вдіють, питався. Не інакше як розгубився вкрай, утратив присутність духу. А коли так, чом і не сказати, що мають вдіяти.

— Як на мене, — озвався найстарший, — годі думати нам про погром ромеїв, тим паче під Константинополем, час повертатися до родів своїх.

— А що скажемо персам? Ми ж укладали з ними ряд, брали золото!

— Скажемо, що не ми — вони зрадили нас, ані однією виправою не підтримали, хоч обіцяли. Хіба не купно з персами мали ми брати Константинополь? Хіба не з їхньої вини загинув слов’янський флот? Ось це й скажемо, достойний, коли запитають, коли взагалі буде кому питати.

Не згоджувався, метав на всіх і на кожного зокрема громи, зрештою полишив радних і сховався на всю ніч у наметі. А вранці покликав довірених своїх і повелів: спалити всю решту стінобитних пристроїв, трубити зворотну путь.

Даремно перси раділи по другий бік Босфору та поспішали зробити свою радість набутком привідців: «Константинополь палає, авари вломилися в Константинополь!» Вздовж Довгої стіни справді здіймалися високі стовпи диму, палали незвичні вогнища. Одначе то були вогнища не їхньої і не аварської слави, то були вогнища ганьби.

В усіх церквах стольного города Візантії правилися того дня урочисті відправи, воздавалася хвала богові яко заступникові християнського люду.

Те саме писав і патріарх Сергій, споряджаючи до імператора ще один, цього разу чи не найспішніший драмон: «Господь змилостивився над нами, грішними. Імперія врятована!»

XXIX

Першим про розбрат між аварами і їхніми спільниками в поході на Візантію дізнався тиверський князь Радим. Одразу ж послав гінця за Світозаром, і коли той прибув із своєї вотчини — Соколиної Вежі, знову покликав посланця зворохоблених слов’ян, аби вислухати його купно