Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

У ту мить, коли двері його каюти зачиняються, я вилітаю в коридор. За мить він побачить, що паперів на місці немає. Я хочу вибратися з цього поверху, поки не почалися пошуки.

Світло гасне. Скрипить його ліжко. Він повернувся до свого сну в блакитному місячному світлі.

Така нагода, така блискуча удача дається лише раз у житті. Я готова танцювати дорогою до виходу.

Попереду мене в темряві коридору лунає низький і владний голос жінки. Я повертаю назад. Переді мною лунає сміх чоловіка, що проходить повз смужку світла, яка падає з прочинених дверей салону. Він голий. У нього ерекція. Вони мене не помітили. Я опинилася між ними.

Зробивши крок назад, я опиняюся у ванній, знову в ніші. Спалахує світло. Вони входять у двері. Він підходить до раковини. Чекає, поки ерекція пройде. Потім він стає навшпиньки і мочиться в раковину. Це Сайденфаден. Автор того звіту про транспортування по морському льоду предметів, що мають велику масу, звіту, який я щойно гортала. Звіту, в якому він посилається на одну статтю, автор якої я. І тепер ми стоїмо так близько одне від одного. Ми живемо у світі, в якому все тісно взаємопов’язано.

Жінка стоїть за його спиною. Обличчя її зосереджене. На мить мені здається, що вона побачила мене в дзеркалі. Потім вона підносить руки над головою. В руках у неї ремінь із пряжкою. Б’є вона так точно, що лише пряжка поціляє по тілу, залишаючи довгу білу смугу на одній його сідниці. Смуга спочатку біла, потім яскраво-червона. Він хапається за раковину, вигинає спину, виставляючи назад нижню частину тіла. Вона знову б’є, пряжка поціляє по другій сідниці. Я згадую Ромео і Джульєтту. Європа багата на традиції ніжних побачень. Потім світло гасне. Двері зачиняються. Вони пішли.

Я виходжу в коридор. Мої коліна тремтять. Я не знаю, що мені робити з паперами. Роблю два кроки у бік каюти Терка. Відмовляюся від цього, роблю крок назад. Приймаю рішення залишити їх у салоні. Іншого виходу немає. Я відчуваю себе замкнутою на сортувальній станції.

Переді мною в темряві відчиняються двері. Цього разу абсолютно несподівано, світло не запалюється, і лише завдяки тому, що я вже знаю приміщення, я встигаю зробити крок у ванну і стати в душову кабіну.

Цього разу світло не спалахує. Але двері відчиняють, а потім замикають. У мене напоготові викрутка. Це вони прийшли по мене. Папери я тримаю за спиною. Їх я відкину, коли завдам удару. Знизу вгору, в бік черевної порожнини. А потім я побіжу.

Завіска відсовується. Я готуюся відірватися од стіни.

Включають воду. Холодну воду. Потім гарячу. Потім регулюють температуру. Душ був спрямований на стіну. У перші ж три секунди я вимокаю до рубця.

Душ повертають від стіни. Він стає під струмінь. Я стою за десять сантиметрів од нього. Крім дзюрчання води, немає ніяких інших звуків. І немає світла. Але щоб упізнати механіка на цій відстані, світло мені й не потрібне.

У «Білому розтині» він ніколи не запалював світло, піднімаючись по сходах. Він до останньої миті не натискав на кнопку вимикача в підвалі. Він любить спокій і самоту в темряві.

Його рука легко торкається мене, коли він шукає підставку для мила. Він знаходить її, відходить трохи вбік, намилюється, кладе мило на місце, масажує шкіру. Знову тягнеться по мило. Пальці його черкають по моїй руці й зникають. Потім повільно повертаються. Обмацують руку.

Як мінімум, мав би пролунати вигук. Цілком доречний крик. Він не видає ні звуку. Його пальці намацують викрутку, обережно виймають її з моєї руки, проводять по руці до ліктя.

Вода виключається. Завіска відсовується, він виходить з кабіни. За мить спалахує світло.

Він обгорнув навколо стегон великий оранжевий рушник. Обличчя його непроникне. Все було зроблено спокійно, без метушні, тихо.

Він бачить мене. І впізнає.

Його самовладання зруйновано. Він не рухається і навряд чи змінюється на обличчі. Він паралізований.

Тепер мені ясно — він не знав, що я на судні.

Він дивиться на моє мокре волосся, прилипле до ніг плаття, промоклі папери, які я тепер тримаю перед собою. Хлюпаючі гумові тапочки, викрутку в своїй руці. Він нічого не розуміє.

Потім він простягає мені рушник. Ніяковим і соромливим рухом. Не думаючи, що тим самим відкриває своє тіло. Взявши рушник, я простягаю йому папери. Він тримає їх унизу перед собою, не зводячи з мене очей, поки я витираю волосся.

Ми сидимо на ліжку в його каюті. Упритул одне до одного, але між нами прірва. Ми шепочемося, хоча цього й не вимагається.

— Ти розумієш, що відбувається? — питаю я.

— В ос-сновному.

— Ти можеш мені пояснити?

Він хитає головою.

Ми прийшли приблизно до того самого, з чого починали. Ми знову потонули в недомовках. Я відчуваю нездоланне бажання притиснутися до нього і попросити його приспати мене, щоб прокинутися тільки тоді, як усе буде позаду.

Я ніколи не знала його. Ще кілька годин тому я думала, що ми разом пережили окремі миті близькості. Коли я побачила, як він перетинає посадочний майданчик на «Ґрінленд Стар», я усвідомила, що ми завжди були чужими одне одному. Поки ти молодий, ти думаєш, що секс — це кульмінація близькості. Потім виявляєш, що це чи не початок її.

— Я хочу тобі дещо показати.

Я залишаю папери у нього на столі. Він простягає мені футболку, труси, утеплені брюки, вовняні шкарпетки і светр. Ми одягаємося, повернувшись спиною одне до одного, немов чужі. Мені доводиться закотити його брюки до колін, а рукави светра до ліктів. Я прошу також шерстяну шапочку, і він простягає її мені. З однієї із шухляд столу він дістає пласку темну пляшку і кладе її у внутрішню кишеню. Знявши з ліжка вовняну ковдру, я складаю її. І ми йдемо.

Він відкриває ящик. На нас сумно дивиться Яккельсен. Ніс його став голубуватим, гострим, неначе він відморожений.

— Хто це?

— Бернард Яккельсен. Лукасів молодший брат.

Я підходжу до Яккельсена, розстібаю сорочку, відкриваючи сталевий трикутник. Механік не рухається.

Я вимикаю ліхтарик. Ми якийсь час тихо стоїмо в темряві. Потім ідемо нагору. Я замикаю за нами двері. Коли ми виходимо на палубу, він зупиняється.

— Хто?

— Верлен, — кажу я. — Боцман.

Зовні на перегородці приварені східці. Я стаю на них перша. Він поволі піднімається за мною. Ми опиняємося на маленькій півпалубі, зануреній у темряву. На двох дерев’яних