Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

Мирослава, не роздумуючи, впевнено кивнула.

— На твої емоції та почуття так подіяла магія Інжилії.

— Тоді заберіть цю силу!

— Страхи королеви Інжилії стали твоїми. Вона також боялася, що Корнелія зрадить їх. Утім, сильна жінка пожертвувала собою заради того, щоб зараз ми з тобою розмовляли. Якщо твоя воля, то можеш ще раз заглянути в майбутнє, доки я не витягну силу із чорного агату!

Мирослава, стиснувши вуста, захитала головою.

— Ні! Я не хочу! Для себе я вже все вирішила! Навіть якщо мене будуть терзати сумніви якісь, я краще з ними буду сама розбиратися, а не йти на поводку знанням про майбутнє.

Реджина кивнула й промовила:

— Буде боляче!                

— Я готова! — впевнено сказала Мирослава.

Доки Мирослава розмовляла з Реджиною, Дем’ян пішов до скелі. Побачивши судно Ейорна, дочекався чоловіка, доки він підніметься на вершину.

— Сьогодні неймовірно спокійний день на морі! — вигукнув Ейорн і підійшов до Дем’яна. — Утім, на жаль, не риболовний.

— Природа Ірландії вражає своєю красою та різноманітністю! — промовив Дем і всміхнувся.

— Так, це правда! — кивнув Ейорн. — Ірландію часто називають смарагдовим островом. Цілий рік тут зеленіють луки та гаї завдяки теплому та вологому клімату. Чудові пейзажі вражають своєю контрастністю — м’які відтінки, вершини гір і краєвид на океан, від якого дух перехоплює. Гарна країна, однак… — чоловік зітхнув і опустив голову.

— Ви сумуєте за Північними землями, — здвинувши брови, промовив Дем’ян.

— Чи сумую я, синку, за рідною землею? Скажу відверто та щиро — так! — чоловік підняв голову й, склавши руки в кишені, кілька секунд мовчав, дивлячись у далечінь. Зітхнувши, поглянув на Дем’яна й додав: — Я був стражником в Андервуді. Воїном, який дав клятву захищати та бути вірним столиці. А тут я став риболовом. А моя жінка, яка в Андервуді була знахаркою, випасує овечок. Мої діти трудяться на землі й засівають поля. Я пам’ятаю, коли дагратіонці прийшли в Кеймарт. Пам’ятаю тебе, спадкоємцю. Маленький хлопчик, змушений жити в чужому світі, відірваний від своєї домівки, з поглядом, як у дорослого.

— Ми всі стали відірваними від своїх домівок, — понуро промовив Дем’ян.

— Утім, це все одно не зламало нас! — сказав Ейорн.

Дем’ян кивнув і тихо сказав:

— Не зламало.

Дем’ян і Ейорн, відчувши сильну магію, оглянулися й побачили, як на них сунула енергетична хвиля. Вона пройшла крізь них, і чоловіки, похитнувшись, ледве вистояли на ногах. Переглянувшись, поспішили до селища.

У Кеймарті був галас. Люди на вулицях виглядали збентеженими, і ніхто не міг зрозуміти, що це було, яка саме сильна енергія пройшлася крізь них. Дем’ян побіг до будинку. Почувши крик Мирослави, залетів у дім. Реджина стояла над Мирославою. Побачивши Дема, відступила й закрила шкатулку. Міра почала кашляти й повільно піднялася на ліктях. Дем підійшов до неї і обійняв за спину. Дівчина намагалася щось сказати й, поглянувши на Реджину, змахнула рукою.

— Я бачила… — важко дихаючи, намагалася вгамувати своє серцебиття та вирівняти дихання.

— Що ти бачила? — нахмурилася Реджина.

Мирослава, схиливши голову на плече Дем’яна, важко дихала. Дем, поглянувши на Реджину, сурово запитав:

— Що ви зробили?

— Забрала те, що їй не належить! — відповіла Реджина.

Дем’ян перевів погляд на шкатулку в руках жінки.

— Знову ваші таємниці, — стиснув вуста Дем.

— Всі ми їх маємо, Дем’яне. І ти не виняток, — Реджина присіла в крісло й додала: — Ти розповів про свої таємниці раніше, я — лише зараз. Значить, так потрібно було.

Мирослава, поглянувши на жінку, відсторонилася від Дем’яна й, спустивши ноги на підлогу, тихо промовила:

— Коли ви забирали силу моєї прабабусі, я побачила ще одне видіння, — Міра помітила, як Дем вигнув брови. Взявши його за руку, глибоко вдихнула.

— Мирославо, що ти бачила? — насторожено запитала Реджина.

— Демони мотулу… вони ніби еволюціонували й тепер схожі на людей. І їх хтось направляє. Я бачила чоловіка. Лише не могла розгледіти його обличчя під чорним каптуром.

— В Ірландії було лігво демонів, — сказав Дем’ян. — Дагратіонці полювали на них.

— Так, — кивнула Реджина. — Лігво дійсно було. Тут я можу віддати шану воїнам Дагратіону, які знищили його. Мотулу час від часу нападали на нас. Захисний бар’єр стримував їх, утім… було такі випадки, коли демони полювали по всій території острова. І, на жаль, були зниклі не лише наші відьми, але й відьми ірландських ковенів. 

— Це ще не все, — промовила Міра. — Чорний агат прабабусі Інжилії потрібно розділити на чотири частини й помістити його глибоко в землю навколо Кеймарту. Це додасть сили бар’єру.

Реджина кивнула. Коли вона вийшла з будинку, Мирослава втомлено поклала голову на плече Дем’яна.

— Я думала, що хоча б тут буде менше проблем, — прошепотіла.