Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Той факт, що вона була під замком, виявився їй на руку. Перебуваючи в палаті наодинці, вона могла працювати у будь-який час — про необхідність заховати комп’ютер її завжди попереджали побрязкування зв’язки ключів або звук відмиканого замка.

Коли я замикала дачу Б'юрмана, біля Сталлархольма, на мотоциклах під'їхали Карл Маґнус Лундін і Сонні Ніємінен. Оскільки вони деякий час безуспішно розшукували мене за завданням Залаченка/Нідермана, вони дуже здивувалися, заставши мене на дачі. Маґґе Лундін зліз з мотоцикла, заявивши: «Думаю, зустріч із членом лесбіянці не завадить». Вони з Нієміненом поводилися так загрозливо, що мені довелося скористатися правом на необхідну оборону. Я покинула це місце на мотоциклі Лундіна, який потім залишила біля торговельного центру в Ельвшьо.

Лісбет перечитала абзац і схвально кивнула. Не треба вдаватися до подробиць і розповідати про те, що Маґґе Лундін обізвав її шльондрою, а вона у відповідь схопила пістолет Сонні Ніємінена і за кару прострелила Лундіну ногу. Поліція, очевидно, могла це вирахувати, але доводити, що саме так усе й було, — це їхній клопіт. Вона не мала наміру полегшувати їм роботу, зізнаючись у чомусь, що могло привести до тюремного ув’язнення за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.

Тексту вже набралося на тридцять три сторінки, і робота Лісбет підходила до кінця. Доказами своїх тверджень вона не заморочувалась, подекуди навіть відверто їх замовчуючи, і лише зрідка згадувала про них уже на якомусь з наступних етапів розвитку сюжету. Трохи подумавши, Лісбет прокрутила текст назад і перечитала абзац, де розповідала про грубе і садистське зґвалтування, якого вона зазнала від адвоката Нільса Б’юрмана. Цьому епізоду вона приділила найбільш часу — він був однією з небагатьох частин розповіді, які Лісбет неодноразово переробляла, поки кінцевий результат її нарешті задовольнив. Опис самого зґвалтування займав дев’ятнадцять рядків. У них вона детально розповідала, як він її ударив, кинув долілиць на ліжко, заклеїв скотчем рот і надів їй наручники. Далі вона стверджувала, що за ніч він зробив відносно неї неодноразові насильницькі дії сексуального характеру, що включали як анальні, так і оральні проникнення. Потім вона описувала, як під час насильства він одного разу обмотав їй довкола шиї предмет одягу — її власну футболку — і душив так довго, що вона на якийсь час знепритомніла. Далі йшло ще кілька рядків тексту, в яких вона перелічувала знаряддя, що використовувалися під час зґвалтування: короткий хлист, анальну затичку, грубий штучний член і затискачі, які він закріплював на її сосках.

Вивчаючи текст, Лісбет наморщила лоба. Під кінець вона взяла стилус і відстукала ще кілька рядків.

У якийсь момент, поки я все ще лежала із заклеєним ротом, Б'юрман прокоментував той факт, що я захоплююся татуюваннями і пірсингом, особливо відзначивши кільце в лівому соску. Він запитав, чи подобається мені пірсинг, і вийшов з кімнати, а потім повернувся із шпилькою, якою проткнув мені правий сосок.

Перечитавши новий текст, вона схвально кивнула. Бюрократичний стиль надавав тексту такого сюрреалістичного відтінку, що він здавався майже витвором фантазії.

Історія звучала просто неправдоподібно.

Саме цього Лісбет Саландер і добивалася.

Тут до неї донеслося брязкання зв’язки ключів. Вона не гаючись вимкнула комп’ютер і поклала його в нішу за тумбочкою коло ліжка. Увійшла Анніка Джанніні, і Лісбет нахмурила брови. Вже початок десятої вечора, і зазвичай Джанніні так пізно не приходить.

— Доброго вечора, Лісбет.

— Доброго вечора.

— Як ти почуваєшся?

— Я ще не готова.

Анніка Джанніні зітхнула.

— Лісбет… суд призначено на тринадцяте липня.

— Нормально.

— Ні, це не нормально. Час іде, а ти як і раніше мені не довіряєш. Я починаю боятися, що зробила колосальну помилку, погодившись бути твоїм адвокатом. Щоб у нас був хоч найменший шанс, ти повинна мені довіряти. Нам необхідно співпрацювати.

Лісбет поглянула на Анніку Джанніні довгим вивчаючим поглядом. Під кінець вона відкинулася на подушку і втупилася в стелю.

— Я знаю, що нам треба робити, — сказала вона. — Я зрозуміла Мікаелів план, і він має слушність.

— Я в цьому не впевнена, — відповіла Анніка.

— А я впевнена.

— Поліція знову рветься тебе допитувати — це якийсь Ханс Фасте із Стокгольма.

— Хай допитує. Я не скажу йому ані слова.

— Тобі доведеться подати пояснення.

Лісбет пильно подивилася на Анніку Джанніні.

— Повторюю. Поліції ми не скажемо ані слова. Коли ми прийдемо на цей суд, прокурор не зможе спиратися на жодну букву з якого-небудь допиту. У них буде лише моя пояснювальна записка, яку я зараз складаю і багато частин якої здадуться їм неймовірними. А отримають вони її всього за кілька днів до суду.

— А коли ти збираєшся братися за ручку і починати писати свої пояснення?

— Ти отримаєш їх за кілька днів. Але до прокурора вони повинні потрапити лише безпосередньо перед судом.

На обличчі Анніки Джанніні читався сумнів. Лісбет раптом їй злегка посміхнулася кривою посмішкою.

— Ти говориш про довіру. А я можу на тебе покладатися?

— Звичайно.

— Гаразд, ти можеш потихеньку пронести мені кишеньковий комп’ютер, щоб я могла спілкуватися з людьми по Інтернету?

— Ні. Звичайно, ні. Якщо це розкриється, мене притягнуть до судової відповідальності і позбавлять ліцензії адвоката.

— А якщо такий комп’ютер принесе мені хтось інший, ти заявиш до поліції?

Анніка здивовано скинула бровами.

— Якщо я про це не дізнаюся…

— А якщо дізнаєшся? Що ти зробиш?

Анніка надовго задумалася.

— Заплющу на це очі. Що далі?

— Цей гіпотетичний комп’ютер незабаром надішле тобі гіпотетичне електронне повідомлення. Коли ти його прочитаєш, я хочу, щоб ти знову до мене прийшла.

— Лісбет…

— Почекай. Справа стоїть так. Прокурор грає крапленими картами. Я в будь-якому разі у програшному становищі, а мета суду — заперти мене до закритої психіатричної лікарні.

— Я знаю.

— Щоб вижити, я повинна боротися, теж граючи з порушенням правил.

Урешті-решт Анніка Джанніні кивнула.

— Прийшовши до мене вперше, ти передала мені привіт від Мікаеля Блумквіста. Він тоді сказав, що повідомив тобі майже все, за кількома винятками. Один з них стосувався моїх здібностей, які він виявив під час нашого перебування в Хедестаді.

— Так.

— Він мав на увазі те, що я класно володію комп’ютером. Так добре, що можу скопіювати і прочитати вміст комп’ютера прокурора Екстрьома.

Анніка Джанніні пополотніла.

— Тобі в таке вплутуватися не можна. Значить, ти не зможеш скористатися цим матеріалом в суді, — сказала Лісбет.

— Так, навряд чи.

— Отже, тобі нічого про це не відомо.

— Добре.

— Зате хтось інший, наприклад твій брат, зможе опублікувати фрагменти цього матеріалу. Плануючи стратегію на суд, ти повинна