Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Ось як можна бачити двері, ось як можна бачити хрест. Якби ми жили в математичному світі, тоді в ньому був би зафіксований космос чисел — у хресті координат, який служив би опорою всіх арифметичних і геометричних обчислень. У магічному світі одна тріска від його хреста стала б метою хрестових походів і паломництв.

Блуа, який у нашу епоху має дивовижно гостре око на знаки й фігури, каже у своїх щоденниках, що форма хреста в будь-якому разі знайшла б своє історичне втілення. Якби Христос був страчений мечем, тоді б поклонялися його рукояті у формі хреста, якби його каменували, то він би помер, розкинувши руки у формі хреста. Це один із багатьох прикладів — а саме приклад ущільнення буття при одночасному зменшенні реальності. Що потужніше рине потік реальності, то більше губляться в ньому імена і дати. Це можна спізнати у химерному поєднанні відчуття катастрофи й припливу радості, що наростає.

Наближення не може припинитися на батькові й матері, на Адамі і Єві, на богах і напівбогах, на найпростіших організмах і кристалах. Так само не припиняється воно на тому, що психологи виносять на світло.

У своєму листі до О. Ф. Благонравова за 19 грудня 1880 року Достоєвський згадує розділ із «Братів Карамазових», в якому описує розмову Івана з чортом, у зв'язку з чим він побоюється, що його можуть звинуватити в кепському смаку або в забобонності. Він додає: «Дякую вам за те, що ви як лікар підтверджуєте природну точність у зображенні психічної недуги персонажа мого роману».

Це місце звучить так, ніби верховний привид шукає на митному посту свій паспорт і дрібні гроші замість того, щоб непомітно просочитися крізь шлагбаум і вартових. Це ознаки часу, в якому теологія втратила частину своєї влади й чіпляється за поділ науки. Ніцше також вихваляє «психологічну майстерність» Достоєвського. Це здатність, яка в наш час належить до письменницького ремесла, а саме до його аналітичних передумов. Як і у будь-якому ремеслі, тут постає питання, для чого воно служить і куди веде. Психологічна диференціація скорше сповзає в безособове, ніж веде до самого дна речей.

Тим часом картина духовного ландшафту сильно змінилася; є речі, які виграли на тому, що пройшли через омолоджувальну купіль втрати цінності. Їх бачать тепер із нових перспектив, а самі вони вказують на нові далі. У цьому зв'язку варто згадати модне слово «деміфізація» — принаймні як кінетичний феномен, як своєрідне очищення.

Якщо, наприклад, я далі прибиратиму теологічний антураж, зніматиму зі стіни картини, оскільки вони видаватимуться мені надто запиленими, може навіть обридлими, тоді на стіні залишаться порожні місця. Врешті погляд зупиняється не на порожньому місці, а на тому, що картини мали на увазі. На тому, що вони змінили, а також затулили. Щось подібне стається у квартирі, особливо під час переїзду — ми знімаємо пожовклу гравюру, а за нею з'являються шпалери зі своєю невибляклою на світлі яскравістю. Ці шпалери демонструють нероздільне, можливо, навіть растр.

Звідти струмує сила; ми стаємо не лише здатними до створення нових картин, але також бачимо, що мали на увазі старі картини, усвідомлюємо жертви, які були принесені для них. Це фаза, яка настає після переоцінки цінностей. Надійніше, ніж удар молотка, вона проголошує те, що лінію пройдено.

І справді: старі картини були вже недостатніми, але й нові з часом стануть зужитими. Ми вже не зможемо проникати в їхню серцевину. Проте час і його багатоликість починають звертати погляд не лише на ту субстанцію, яка криється за масками, але й на ту, що є в самих масках. Прихід культурної морфології з початком століття якраз і вказує на це. Найбільшим нашим враженням є підіймання пласта за пластом, кожен з яких захоплює, але врешті не задовольняє, так ніби під уламками вкотре зруйнованих міст ми щоразу знову шукаємо оспівану поетом Трою.

Певні спроби допасування матеріалізму мають передувати цьому процесові. Не кожен із тих, хто шукає життя, зможе тут щось віднайти. Саркофаг із його оболонками з каменю, дерева і металів також містить лише одну мумію. Але про те, що там є ще щось, сповіщає нам скарабей. Коли він поворухне надкрилком, все оживе, аж до найтвердішого каменю.

Світіння самого часу є окремою темою. Якщо ми, подібно до рудокопів чи майстрів гірничої справи, досліджуємо пласти з геологічної, палеонтологічної, історичної чи доісторичної перспективи, або як дослідники печер чи океанських глибин — усе це є спроби оживлення. Динозаври, кроманьйонці, фараони з Долини царів, Аґамемнон із Мікен — усі вони виринають із пам'яті та з'являються перед нами завдяки знанню. Але врешті все це також лише гра тіней у нашій печері — ознака неймовірної щільності субстанції. Там спочивають вони серед повноти без ліку й імені, байдуже, знаємо ми про них чи ні. «Воскресіння» як «диво» зараховується до допоміжних понять, якими ми окреслюємо незбагненне для нас. Це проекції позачасових сил через сприйняття. Падіння світла крізь одне вікно серед багатьох, тільки так воно може бути стерпним.

«Більше світла» може також означати «тільки світло», і в цьому сенсі його слід було б розуміти як слово переходу.

Скепсис за потреби

Стиль часу, що розвивається, є тверезим, об'єктивним та наділеним незворушною точністю. Водночас він значною мірою є фантастичним, і наше завдання полягає в тому, щоб обидві ці якості привести в дії до рівноваги, а в спогляданні — до накладання. Я займався цією проблемою в одному маленькому тексті «Сицилійський лист до людини на Місяці» (1930), до якого годі щось додати.

Стиль часу забарвлює проходження тих пластів, які зображають не події та об'єкти, а