Читати книгу - "Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич"

На курсах для відьом він викладав один із улюблених предметів: абетка магії кішок від а до я і вимагав, щоб учні зверталися до нього не по імені, як до інших, а по імені та по батькові.

– Ми тільки дивимося, Всюдигляде Авдотимовичу, – сказала Карина, ховаючи палець за спину. – Дивитись дозволяється!

– Недобре брехати вчителю, Карино, – насупився той, продовжуючи мацати за талію кучеряву відьмочку років на тридцять молодше за нього самого, – Я вже ваші звички все знаю! Ідіть, ідіть звідси! І тримайтеся подалі від кущів.

– Чому, Всюдигляде Авдотимовичу? – запитала Карина з найневиннішим виразом, на який тільки була здатна.

– Чому? Тому що у кішки чотири ніжки! – дивно пожартував чаклун, притискаючи стегно кучерявої відьмочки до свого, – Давайте, йдіть вже! І не смійте  навіть нюхати вино!

– У кішки лапки! – обернувшись, кинула через плече Гайя.

Але Всюдигляд Авдотимович лише нетерпляче замахав на них келихом.

– Ти дивися, старий, а туди ж! – відійшовши на безпечну відстань, сказала Каріна. – Молоденьких йому подавай! Я не розумію, навіщо нас випускати на волю, якщо нічого не можна.

– Здається, час настав… повернемося краще до місця збору! – уривчасто зітхнула Гайя і затремтіла, – Якась дуже прохолодна сьогодні ніч...

Опівноч наближалася. Наставниця вже була на місці, а незабаром зібралися й  інші. Ніхто не спізнився.

– Тепер по мітлах і дуже тихо, – понизивши голос, промовила наставниця, – Не свистіти, не сміятися, не гикати!  

Дівчата стиснули держаки неслухняними пальцями і легкою зграйкою здійнялися в небо.

З гучної Сушки вони перелетіли на невисокий лісистий пагорб, розташований по сусідству, і опустилися поруч із просторою місячною галявиною, де на них уже чекали.

За тінню лісу, на межі світла і темряви стояли троє жінок. Одна з них була зовсім молода, смаглява, з чорним волоссям, друга – середнього віку, з рудою копицею, дуже гарна, а третя – сива, зморшкувата стара.

– Мітли кладемо сюди... Потім розпускаємо кучері, дівчатка і на галявину, живо! І мовчимо, мовчимо! – квапливо заговорила наставниця.

Дівчата розсипались  по галявині, злякано, тривожно переглядаючись.

– Час! – сказала сивоволоса.

Чорна і руда вийшли на галявину, пов'язали кожній з дівчат на очі чорну непроникну пов'язку, наказали заспокоїтись і чекати.

І знову серце Гайї то завмирало, то раптом починало борсатися швидко, безладно. У неї мерзли ноги, а по тілу повзли цівки холодного поту.

Здається, минула ціла вічність, перш ніж Гайя почула шарудіння падаючого одягу.  

Боги Повного Місяця оцінювали тіла претенденток: тих, чиє волосся і наполовину прикрите пов'язкою личко, сподобалося. Хтось кілька разів зупинився поряд з нею, але нічого не відбулося.

"Невже?  – думала Гайя з несамовитим розпачем, – Мене не оберуть!"

Як не намагалася, а сліз утримати не змогла. Добре, на очах пов'язка! Тихенько хлюпнула нісом…

Важкі долоні опустилися на  її плечі, смикнули вниз сукню. З тихим шелестом вона впала на землю, обвилася навколо щиколоток. Впевнені руки повільно поїхали по грудях, животі та стегнах, торкаючись кожного вигону, кожної западинки.

"Я ж вся спітніла і липка! –  промайнула нова, не менш відчайдушна думка.  – Він мене не захоче!"

Його прохолодні губи припали до її тремтячих губ. 

Поцілунок був дуже ніжний і тривав лише кілька секунд, але ноги  підкосилися, та так, що дівчині  довелося спертися на його зап'ястя, щоб не впасти. 

Він дуже м'яко усунув її від себе і поклав на  її голову вінок обраниці. “Я люблю його!" – подумала Гайя, холодіючи від жаху та щастя.

– Ну ось і все, дівчатка. Можете озирнутися! – почула через мить голос наставниці і зірвала з очей вологу пов'язку.

На голові Карини, що стояла поряд, теж красувався вінок.

– Ті, кого обрали, одягайтесь і йдіть за мною, – поманила рудоволоса.

– Інші – за мною! – сказала наставниця.

Гайя натягла сукню. Її губи все ще відчували ніжність його поцілунку, а гарячі пальці – твердість його зап'ястя.