Читати книгу - "Потойбічний капець, Дар'я Новицька"

Катя замислилася, намагаючись згадати щось важливе, що вони могли пропустити, не помітити, або просто не взяти до уваги.

— Хочете чергове кліше? — із сумом у голосі, усміхнулася. — Чому саме ми?

Артем подивився на неї, розуміючи, що це питання не раз виникало в нього самого. Він знову відвів погляд на світлину, вдивляючись в обличчя господаря будинку. І тоді усвідомив відповідь.

— Бо я його родич. Це було неминуче. Він знав, що колись я відкрию цю книгу, а хтось прочитає це закляття. Воно… було створене для мене.

Напруження в повітрі стало ще важчим. Відчуття, що будинок знову оживає, заповзало всередину кожного. Катя, не витримавши, підійшла до Артема та поклала долоні йому на плечі, спокійно запитуючи:

— Ти знаєш, як це все зупинити?

Артем кивнув. Він підійшов до кола, де на підлозі лежала книга, і розклав біля неї всі знайдені шматочки сторінок, та поклав світлину зверху. Латинські слова на її звороті немов ожили, почали світитися, зливаючись із попередніми клаптиками. І тоді з книги вирвався новий потік світла, але цього разу він не був руйнівним — він об'єднав усі частини закляття в одне ціле.

— Я повинен це завершити, — твердо сказав Артем, дивлячись на друзів. — Тільки я можу закрити цей портал раз і назавжди.

Тіні в кімнаті почали рухатися швидше, стискаючи простір навколо, немов будинок боровся за свою свободу. Меблі знову почали скрипіти й зрушувати з місць, утім цього разу ніхто не відступив. Артем невміло зачитав закляття вголос.

Слова лунали важко, немов були вирвані з іншого світу. Але кожне з них зміцнювало зв'язок між світлиною, книгою та їхніми власниками. Потік світла з книги ставав яскравішим, усе сильніше замикаючи портал.

Раптом, коли Артем промовив останнє слово, кімната затряслася. Стеля тріснула, і вони відчули, як час почав зміщуватися, зливатися воєдино з минулим і теперішнім. Будинок завмер на кілька секунд, а потім... усе стало неймовірно тихо.

Сяйво остаточно згасло, а будинок здавався мертвим. Друзі стояли в тиші, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. Сергій нервово відкашлявся й розгублено глянув на Артема:

— Портал знищено?

— Я так думаю, — відповів Артем, втомлено сідаючи на стілець. — Ми знайшли всі артефакти, об'єднали частини закляття... Але це було занадто легко, чи не так?

Катя сіла в крісло у спробі розслабитися, однак відчувала, що щось залишилося невирішеним. Вона поглянула на Артема з недовірою:

— Чому ми все ще відчуваємо це дивне напруження? І чому той шепіт... не дає нам спокою?

Слова Каті пробудили щось в Артемі. Він згадав останні миті перед тим, як усе почалося: дивний інтерес до книги, те, як вона «кликала» його до себе, і особливе відчуття, що це не просто випадковість.

— Можливо, — почав він повільно, — це був не лише портал. Можливо, це був тест. Господар дому знав, що колись я прийду сюди, і хотів випробувати мене. Але щось я зробив не так.

Олена, що стояла осторонь, тихо запитала:

— Що це означає? Чи нам доведеться боротися з чимось ще?

Артем підвів голову, поглянув на друзів і промовив:

— Справа не лише в книзі. Може, ми розбудили щось інше, щось, що тепер прив'язане до нас.

— Знаєш, друже, — Сергій встав навпроти нього й склав руки на грудях: — розповідай, нарешті, усю правду!

— Немає ніякої правди. Усе так, як є.

— Чому ти вирішив, що власник дому — твій родич? — Сергій більше не боявся й рішуче наступав на товариша з питаннями. — Ти про це знав заздалегідь? І взагалі, це все якась маячня… Сайт, наш приїзд сюди, потойбіччя…

— До речі, сайт! — вигукнула Катерина. — У когось працює телефон? Ми зовсім забули, що прибули сюди з двадцять першого сторіччя…

Її усмішка трохи заспокоїла всіх, і Олена дістала з наплічника смартфон.

— Що шукати? — від нетерплячки у неї тремтіли руки.

— Сайт «Пекельна брама», — упевнено сказала Катя й підійшла до подруги. Хлопці також стали біля дівчат і зазирали на екран телефона.

Але пошук нічого не видавав, окрім безглуздої інформації про пекло.

— Такого сайту не існує! — закричав на Артема Сергій та закрив долонями обличчя. — Це все просто… просто якийсь жах. Або нахабний розіграш.

— Я впізнав хоронителя книг, це мій прадід, — озвався Артем. — Бабця колись розповідала, що був один навіжений з нашої родини, який бавився з чимось містичним. Його світлин не було, але був один старенький пошарпаний портрет…

— Яка дурість, — прошипів Сергій. — Зізнайся вже, що це все ти влаштував! Хто тобі допоміг? Адже щоб підготувати таке… — розвів руками, озираючись по кімнаті: — Ти б один не впорався!

Раптом на стіні за ними почав з'являтися старовинний текст, немов його писали невидимою рукою. Слова швидко викреслювалися на стінах, утворюючи нове закляття. Сергій ледь не впав, коли побачив це:

— Що за… що це ще за фокус?

Артем підійшов до стіни й тихо прочитав слова: