Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Боже, який молодець! Так просто посварив їх і навіть винуватим не виглядаєш, – байдуже сказала Ліза й втупилася в телефон.

– Твоя школа, – підкреслив брат. – Не знав, що в них так серйозно.

– А якби знав?

– Слухай, не лізь.

– Та начхати, – вона вимкнула телефон і почала поправляти хвостики.  – Потрібно з'ясувати, що вона ще знає.

– Для цього достатньо її напоїти. Або подружитися. Обмін інформацією зайвим не буде. Я ж нічого не знаю, на відміну від... – договорити не встиг, бо Даша повернулася за свою парту.

До класу зайшов учитель зарубіжної літератури Максим Віталійович, тому усі зайняли місця й в очікуванні витріщилися на нього. Не часто зустрінеш такий інтерес в очах учнів, тому що цей молодий вчитель своєю харизмою та жартами підігрівав увагу кожного. І якщо хлопці слухали матеріал, попутно обговорюючи з ним онлайн-ігри та тренди, то дівчата просто не зводили з нього очей. Високий, з акуратною стрижкою і такою зворушливою посмішкою. У чорних штанях і розстебнутій на кілька ґудзиків сорочці.

Насамперед Максим Віталійович зосередив увагу на новеньких.

– Так, Єлизавета, Євген, ласкаво просимо в родину, – він сів на край учительського столу – ніяк не міг позбутися цієї звички. – Якщо не секрет, у чому причина такої різкої зміни школи?

– Сімейні обставини, – відповіла Ліза, нервово натягуючи рукава кофтинки на долоні.

– А ви з якої?

– Із п'ятої.

Щось змінилося в погляді вчителя. Лише на мить промайнуло здивування, або нерозуміння, наче у відповіді Лізи набагато більше сенсу.

– Чого це він? – Даша повернулася до сусідки по парті.

– Не знаю. Думаю, тобі видніше.