Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

5

Останній урок фізкультури викликав у Даші багато запитань, коли вона побачила перелякане обличчя Лізи. Однокласниця застигла у дверях спортзалу і не наважувалася йти далі.

– Ти чого? – до неї підійшла Даша. У темно-синьому спортивному костюмі з пишною гулькою на голові.

Вона заглянула в спортзал. Учні йшли до лавки, де мали чекати вказівок, поруч фізрук Олександр Євгенович із сердитим кректанням збирав м'ячі, що залишилися з минулого уроку.

Поглянувши на Лізу ще раз, Даша зрозуміла, що причиною її страху був саме вчитель.

– Знаєш його?

– Давно він тут працює? – Ліза не відривала очей від брата, який, нічого не підозрюючи, розмовляв із цією людиною.

– Другий рік.

– А до цього працював у нас.

– І в чому проблема? Оцінки занижував? – Даші це здалося кумедним, хотіла навіть засміятися, але новенькій було не до сміху. – А цього року до нас Віра з Максимом прийшли, якщо тобі буде цікаво.

– Не цікаво.

 Набравшись сміливості, Ліза зайшла в спортзал.

Урок проходив за звичним сценарієм, де присутні ділилися на дві групи: ті, хто грав у волейбол і ті, хто відсиджувався на лавці, отримуючи середній бал за присутність. Активність не заохочувалася – вчителю було байдуже, хто чим зайнятий, головне, щоб повернулися додому живими і йому не довелося відповідати.

Відчувши свободу, багато хто міг запізнюватися або не приходити зовсім. Тільки ось Олександр Євгенович усе пам'ятав і заносив у чорний список. Деяких періодично викреслював, але єдине прізвище, що ніколи звідти не зникне, так це Островерхий.

Навіть зараз Данило мало того що запізнився на десять хвилин, так ще й своїми криками привернув увагу кожного. Він хотів перекричати Назара, а враховуючи, що висловитися вони намагалися одночасно, ніхто нічого не зрозумів.

Олександр Євгенович втомлено потер лисину і рушив у їхній бік із бажанням убивати. Був майже у цілі, як у пориві гніву Данило запустив у однокласника м'яч, навмисне промахнувшись на кілька сантиметрів. М'яч влучив у залізні вічно зачинені двері, що знаходилися за спиною Назара.

Очі фізрука налилися кров'ю. Його розчервоніле обличчя і стиснуті кулаки змушували боятися всіх, особливо невинних.

– Бовдури! Ви що робите?! – він схопив свисток і нагадав про свою присутність.

Казали, що свист він використовує замість матюків. Дивна реакція, адже це просто двері. Але такий напад гніву подіяв: дисципліна стала ідеальною. Учні були на все готові, аби не чути його криків, від яких барабанні перетинки лопаються.

По дзвінку з уроку всі кинулися за речами, і тільки Даша з друзями не поспішала. Спочатку вирішила заглянути в бібліотеку, залишивши Данила і Микиту чекати в коридорі.

За п'ять хвилин вони втрьох піднялися в клас, де, здавалося, вже нікого не було. Однак тихі голоси, що лунали з-за трохи відчинених дверей, змусили їх зупинитися і прислухатися.

– Мені від його поглядів уже страшно, – скаржилася Ліза. – Вони про все здогадалися і перевіряють нас.

– Поки ти не сказала, я дійсно нічого не пам'ятав. Добряче вони з пам'яттю працюють, – емоційно додав Женя. – Слухай, може, про це комусь розповісти? Ну, на випадок, якщо забудемо.

– Не можна. Нам же гірше.

– Схоже, у мене параноя, – голос Жені пролунав голосніше, ніж зазвичай.

Він відчинив двері й побачив трьох однокласників, які чули все.

– Що вуха грієте? – із роздратуванням кинув він і відійшов убік, даючи їм пройти. – Ненавиджу, коли підслуховують.

Данило зайшов першим.

– Вибачте, Євгене, мені слід було постукати, але правильним манерам мене не навчили.

Слідом пленталися Даша з Микитою. Від думок, що їх так по-дурному спіймали за підслуховуванням, стало соромно. І якщо вони ще могли удати, ніби тільки прийшли, то Данило своєю поведінкою зруйнував усі їхні плани. Він сів на парту і втупився на новеньких в очікуванні продовження.

– Що? – Ліза нервово розвела руками.

– Та ось цікаво, – повільно вимовив Данило. – Ви хто?

Така розмова ні в чиї плани не входила, принаймні зараз, але після почутого, мовчання не мало сенсу.

– Вибачте, ми випадково підслухали, – Даша влаштувалася поруч із Данилом: – Ви можете нам усе розповісти, раптом ми чимось допоможемо. Тим паче ми й так уже багато чули...

– Розповісти? – грубо видав Женя. – Навіщо? Щоб ти потім п’яна розтріпала всім?

Даша розгубилася від цих звинувачень, і бажання продовжувати бесіду зникло, але Данило врятував ситуацію.

– Тоді чому вона все висловила тобі, Жеко? Ні нам, ні комусь іще, а саме тобі?

– Слухайте, дурна ідея, вам не треба це знати, – попередила Ліза. – Не втручайтеся.

Зацікавлений Микита сів поруч із друзями.

– Ми нікому не розповімо, – пообіцяв він. – Я просто хочу знати, чому вас не хотіли брати в нашу школу. Що такого ви знаєте? Чому директор вважає вас небезпечними?