Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Другий і третій нападник атакували водночас, їхні мечі сяяли в м'якому світлі, але цього разу Еріон рухався як тінь. Він ухилився від першого удару, ковзаючи вбік із майже надлюдською швидкістю, а потім зробив різкий ривок уперед. Клинок пройшов крізь броню, мов крізь воду, і його темна аура потягнула з собою тіні, що поглинули нападника ще до того, як той встиг видихнути останній раз.

Третій найманець завмер лише на мить, але цього було достатньо. Еріон обернувся, і в його очах засяяло щось більше, ніж просто рішучість — це була сила, яка перевершувала межі людського. Клинок блиснув, і рухи Еріона злилися в один нечутний вихор. Мить потому третій ворог упав, його меч розлетівся на шматки, а з очей зникло життя.

Двоє, що залишилися, не кинулися на нього одразу. Вони зупинилися, їхні руки здригалися, і навіть голоси не слухалися, коли вони намагалися здаватися впевненими. Їхній страх наповнював простір, стаючи майже відчутним. Один із них зробив крок назад, але Моракс не дозволив йому відступити.

— Вперед! — пролунав його голос, що розбив тишу, але водночас здався майже відчайдушним.

Один із найманців кинувся, махнувши мечем із усієї сили, але Еріон, передчуваючи кожен його рух, ухилився, легко розвернувшись навколо нього. Лезо Клинка Ночі ковзнуло по його зброї, і від удару пролунав дзвінкий звук. Останній крок найманця завершився падінням, а його тіло зникло у темному сяйві клинка.

Залишився лише один. Його очі зустрілися з очима Еріона, і в них не було нічого, окрім жаху. Він кинув меч на підлогу, руки здійнялися в жесті відчаю.

— Не треба... — його голос був ледве чутний.

Еріон, тяжко дихаючи, стояв мовчки, його обличчя не виражало нічого. Клинок у його руках затих, але чорна аура все ще оточувала його, наче жива. Він не зробив останнього удару, і темрява, здавалось, відступила.

Тиша знову наповнила зал, і тільки потріскування свічок нагадувало, що час іще тече. Еріон повільно підняв погляд на Моракса, який стояв у кінці кімнати, його очі блищали в напівтемряві, але цього разу не від люті — у них з’явилося щось інше, що викликало у Еріона нову хвилю тривоги.

Еріон стояв серед тіл найманців, його груди тяжко здіймалися, а Клинок Ночі все ще пульсував у його руці, мов живий. Темрява в залі затихла, побоюючись сили, що тепер панувала в його руках. Але попри тріумф, він відчував, як виснаження важким каменем тисне на його плечі. Його рухи ставали повільнішими, а пульсуючий біль у боці нагадував про поранення, отримане раніше.

Моракс, що стояв у кінці зали, знову зробив крок уперед. Його очі блищали незбагненною жагою, але в погляді Еріон помітив щось інше — усмішку, яка була занадто впевненою для того, хто втратив своїх людей.

— Ти вважаєш, що виграв? — промовив він, і його голос пролунав глухо, як відлуння з глибини.

Еріон не відповів. Його увага була прикута до темних стін, які почали мерехтіти, ніби оживаючи. З тіней виринали фігури — розмиті, але знайомі. Це були ті, кого він щойно переміг, але тепер їхні обличчя були спотворені гнівом і порожнечею. Їхні тіла стали напівпрозорими, мов привиди, а рухи здавалися неприродно швидкими.

— Ти думаєш, що можеш здолати мене і моїх людей? — продовжував Моракс, його голос наповнював простір, мов зловісний шепіт. — Але ти не розумієш сили цього місця. І тепер воно стане твоєю пасткою.

Один із примарних найманців кинувся на Еріона, його тіньова рука простягнулася до меча. Еріон відбив атаку, але кожен удар клинка вимагав більше сил, ніж раніше. Темрява довкола посилювалася, стискаючи його рухи, і навіть Клинок Ночі здавався важчим.

Ще одна тінь підкралася ззаду. Еріон спробував ухилитися, але пересилене тіло не встигло зреагувати. Холодний, пронизливий дотик вдарив йому в плече, і відчуття стало нестерпним — наче самі тіні намагалися вирвати його душу. Він закричав, і в цей момент тіньова фігура вдарила по руків’ю меча.

Клинок вислизнув із його рук і, мов стріла, впав на підлогу з глухим, але оглушливим звуком. Його чорна аура затанцювала, мов роздратований хижак, а потім затихла. Еріон впав на коліно, його погляд був прикований до клинка, але він не міг дотягнутися до нього. Його тіло відмовлялося рухатися, і темрява продовжувала тиснути, мов невидимі ланцюги.

— Ти сильний, — холодно промовив Моракс, і його постать виросла в тінях, які здавалося підкорялися йому. — Але не достатньо. Клинок ніколи не належав тобі.

Еріон спробував піднятися, але ноги підкосилися. Він бачив, як Моракс наближається до клинка, його руки тягнуться до леза, і щось у цьому видінні змусило його серце стискатися від тривоги. Він повільно опустився на коліно перед мечем, і його рука, закутана в чорну рукавичку, зупинилася на мить, ніби сам Клинок попереджав про щось. Проте жадоба, що палала в його очах, перекреслювала будь-які сумніви.

— Ти програв, Еріоне, — промовив він, не повертаючи голови. Його голос був рівним, але в ньому вже не було того крижаного контролю, який раніше пронизував простір. — Тепер ця сила належатиме тому, хто гідний її. Тобто мені.

Еріон, лежачи на холодній підлозі, намагався підвестися, але тіло було паралізоване виснаженням. Він відчував, як кожна клітина кричить від безсилля, але не міг зробити нічого, щоб зупинити це. Лише його очі, повні безпорадності й тривоги, стежили за тим, як Моракс простягає руку до меча.