Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Коли його пальці торкнулися руків’я, залу оповила темрява. Клинок ожив, його чорна аура вибухнула примарними хвилями, які розійшлися в усі боки. На мить здавалося, що навіть світло свічок відступило, залишаючи кімнату у владі абсолютної ночі.

Моракс застиг, міцно тримаючи меч, але його обличчя спотворилося дивним виразом. Він широко розплющив очі, і з його губ вирвалося хрипле дихання. Клинок почав пульсувати в його руках, ніби живий, і кожен імпульс накривав його хвилею, що розчиняла ілюзію.

— Що це?.. — голос Моракса змінився, став тривожним і хрипким. Його рука затремтіла, а пальці стискали руків’я, мов у смертельній агонії. — Ні… Це неможливо!

Еріон, досі борючись із власною слабкістю, побачив, як із Моракса щось починає стікати — мов невидимий серпанок чи туман, який спадав з його обличчя, рук, постаті. Його риси почали змінюватися, спотворюючись. На обличчі, де щойно була владна усмішка, з’явилися тіні чужої істоти. Його шкіра потемнішала, а очі засвітилися моторошним жовтим полиском.

— Ти… не Моракс, — прохрипів Еріон, відчуваючи, як холодний страх стискає його серце.

Істота, яка щойно мала вигляд Моракса, різко обернулася до Еріона. Її обличчя тепер було витягнутим, із гострими рисами, а рот оголив ряди неприродно гострих зубів.

Темрява навколо клинка посилилася, немов сама зброя намагалася вирватися з рук того, хто не мав права тримати її. Істота спробувала втримати меч, але її тіло здригнулося, а аура Клинка почала обплітати її, мов живі кайдани.

— Він мене… не визнає! — прошипіла вона, намагаючись відпустити Клинок, але меч немов приклеївся до її руки, засмоктуючи її в темряву.

Еріон зібрав залишки сил і, спираючись на стіну, підвівся. Він дивився на цю сцену, відчуваючи, як Клинок наче закликає його повернутися, вимагаючи свого справжнього господаря.

Темрява згущувалася, мов хмара, що поглинала кожен проблиск світла у залі. Істота, яка ще хвилину тому носила обличчя Моракса, корчилася у судомах, ніби боролася з силою, яка вийшла з-під її контролю. Її багатоголосий крик — суміш гніву, болю і злості — лунав, як відлуння у покинутих руїнах.

Клинок Ночі, що продовжував пульсувати в її руках, здавався не лише зброєю, а й силою, що сама вирішувала, хто гідний її тримати. І ця сила явно була спрямована проти істоти, змушуючи її тіло втрачати форму. Її силует перетворювався на розмиту пляму тіні, а голос звучав то глухо, то різко, мов пориви вітру в ущелині.

Еріон, тримаючись за стіну, зробив крок уперед. Його серце билося швидко, але він не відвів погляду від істоти. Клинок кликав його, і цей поклик змішувався з внутрішнім бажанням знайти відповіді.

— Що ти таке? — різко запитав він, дивлячись прямо в її очі, які горіли моторошним жовтим світлом. — Ти не Моракс. Хто ти?

Істота на мить завмерла, її вигляд змінювався на очах. На обличчі з'явилася посмішка, яка була водночас знущальною і тривожно спокійною. Її багатоголосий сміх, схожий на хрипле шипіння, прорізав тишу.

— Скоро дізнаєшся, смертний, — прошипіла вона, її голос відлунював по залі, як зловісний передзвін.

Еріон стиснув кулаки, його погляд став ще гострішим. Він знав, що істота щось приховує, але час роздумів минув. Усі його інстинкти кричали, що він має діяти, перш ніж буде надто пізно.

Істота знову заволала, її тіло здавалося вже напівпрозорим, темрява поглинала її шматок за шматком. Вона підняла голову, і в її очах на мить з’явився проблиск чогось схожого на смуток чи приреченість.

— Зі світла в тінь, — прошепотіла вона, і ці слова були останніми, які вилетіли з її вуст, перш ніж її тіло почало розчинятися в темряві.

Еріон відчув, як тиша обрушилася на нього, мов важка ковдра. Він залишився стояти на місці, стискаючи Клинок Ночі, що тепер був у його руках. Його серце билося з шаленою силою, але в голові звучало тільки одне питання: що це все означає?

Еріон стояв у залі, застиглий, мов статуя. Клинок Ночі пульсував у його руці, віддаючи легке, але відчутне тепло. Його темрява, здавалось, прошивала кожну клітину хлопця, проникаючи в думки, у серце, у душу. Він відчував, як щось незриме підштовхує його вперед, нашіптуючи слова, яких він не міг зрозуміти.

І раптом страх — холодний, всеохоплюючий — затопив його. Це було не просто почуття, а усвідомлення. Усвідомлення того, що він більше не єдиний господар свого життя, що цей меч, ця сила, цей артефакт вже вплинули на нього. Що, тримаючи цей клинок, він стає частиною чогось більшого і незрозумілого. І ця частина була темною, жорстокою і невідворотною.

— Ні… — прошепотів він, задихаючись, як від нестачі повітря.

Еріон зробив крок назад, і його рука, яка тримала меч, затремтіла. Він поглянув на лезо, що мерехтіло тьмяним світлом, поглинаючи будь-які проблиски світла в кімнаті. Чорні рунічні символи на його поверхні пульсували, мов серце, налаштовуючись на його страх, гнів і тривогу.

— Ні! — цього разу крикнув він, намагаючись переконати не тільки себе, а й саму зброю.

У розпачі Еріон з усієї сили кинув меч на підлогу. Лезо, впавши, відгукнулося глухим ударом, а його темна аура здригнулася. Клинок ковзнув по дерев’яній підлозі, залишаючи за собою тонкий слід чорного серпанку, перш ніж зупинитися посеред залу.