Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

— Та заспокойся. Я просто питаю.

— Ну ти й… — він уже збирався мене образити, але передумав. — Я подзвонив Лізі, розповів їй усе, а вона сказала їхати сюди, бо ти тут і зможеш допомогти. Типу, порадою.

Я стиснула щелепи.

— От дякую! — зло пробурмотіла я й зробила ковток чаю. Він був ароматним, трохи гірким… або це життя було таким гірким, важко сказати.

Сергій теж налив собі і вихилив половину.

— Хочеш пораду? Дзвони в поліцію.

— Ти з глузду з’їхала?! — він мало не захлинувся. — Що я їм скажу? “Вибачте, я просто хотів пограбувати, а тут бац — труп!” Думаєш, мені повірять?!

— Ну, тоді я не знаю, що ще робити. Якщо поліція сама вийде на тебе, буде ще гірше.

— Єва, це не варіант! Вони зроблять із мене вбивцю! У них же є моя заява про те, що Олег кинув мене на гроші! Думаєш, вони довго думатимуть? “Хотів пограбувати? Ну, значить, і вбити міг!”

— Але ж зброї у тебе немає! — не здавалася я.

— І що? Скажуть, що сховав!

— То чого ти від мене хочеш?! — я вже почала закипати.

— Щоб ти допомогла!

— Чому?! — я різко поставила чашку на стіл. — Ти — чужа людина! Це твої проблеми!

Я випила чай одним махом. І тут щось пішло не так. Світ почав хитатися. Я намагалася вхопитися за стіл, але не встигла.

Перед тим як провалитися в темряву, я почула переляканий голос Сергія:

— Єва! Що з тобою?!

***

Прокидатися було важко. Голова боліла так, ніби мене переїхав трактор, потім здав назад і знову переїхав. Перед очима все плыло.

Я спробувала сісти, але моя рука виявилася на чомусь слизькому. Втративши рівновагу, я впала назад, вдарившись плечем.

Сфокусувала погляд… І дуже пошкодувала.

Перше, що я побачила — це Сергія. Він лежав обличчям у підлогу. І потилиця у нього… виглядала погано. Дуже погано. Волосся злиплося від крові. Величезна рана зяяла прямо посеред голови.

Я тремтячою рукою торкнулася його плеча. Жодної реакції.

Потім я побачила калюжу крові.

Потім — великий молоток, який чомусь лежав біля мене.

А потім я помітила, що мої руки і одяг теж у крові.

І тоді в мені оселився справжній, чистий, нічим не розбавлений жах.

— Ніхрена собі! — голосно вигукнув хтось басом.

Я рвучко повернула голову.

На порозі стояв Андрюша. З витріщеними очима.

— Окей! Даремно я зайшов! — він підняв руки, як при затриманні. — Мала, я нічого не бачив і мене тут не було!

Він уже розвернувся, щоб втекти, коли до мене повернулася здатність говорити.

— Стій! Ти що, залишиш мене тут?! З НИМ?!

Я дивилася на нього очима людини, якій ось-ось доведеться в’язати власні простирадла в мотузку для втечі.

Але Андрюша явно сумнівався, чи хоче він у це вплутуватися.

Він повернув голову в мій бік, зсунув брови і скривився так, ніби тільки що відкусив шматок лимона:

— Мене ваші розбірки не стосуються. Я ж кажу: нічого не бачив! Ти, звісно, дівчина симпатична, але я не фанатію від тих, хто спокійно може завалити свого коханця…

— Це не мій коханець! — гаркнула я і підскочила, ніби мене вдарило струмом.

Андрій підняв руки догори і на всяк випадок зробив крок назад:

— Окей! Як скажеш! Та мені, в принципі, байдуже.

— Це не мій коханець! Це мій чоловік! Колишній!

— Ще краще! То як ти так на нього розізлилася, що тріснула його по голові цією штукою?

— Ти думаєш, це я його? — мої очі стали розміром із супові тарілки. — Ти з глузду з’їхав?

— Ні-ні! Не ти! Він сам стукнувся головою об молоток, ліг тут і помер. — Голос його так і капав сарказмом.

— Андрій, я нічого не пам’ятаю! — схлипнула я, намагаючись не впасти в істерику. — Ми розмовляли, потім різко потемніло в очах, і все… Прокинулася вже на підлозі… уся в крові… Думаєш, це я?

Мене почало трусити, як телефон на вібрації. Ні, не могла я його вбити! Ну так, бісив. Але не до такої ж міри!

— Не могла я цього зробити! Повір мені! — заридала я, знову осідаючи на підлогу.

— Ой, ну годі, мала, припини. Вірю, чуєш? — Андрій зітхнув і присів біля мене. — Але хтось же це зробив! Може, твоя подружка? До речі, де вона?

— Не знаю! — мені від цієї думки стало ще гірше, і я почала озиратися, ніби Ліза могла виповзти з-під дивана.

— Так, заспокойся. Зараз гляну.

Він обійшов тіло Сергія з такою легкістю, наче це був не труп, а ваза, яку можна просто переставити, і пішов оглядати кімнати. Через хвилину повернувся:

— Немає її тут. І це вже трохи радує. Давай відійдемо в іншу кімнату, а ти мені нормально все розповіси.

Я закивала, як заводна іграшка, і миттєво піднялася. Ми перейшли в ту кімнату, де я ночувала. Андрій сів, склав руки на грудях і мовчки чекав. Я глибоко вдихнула і почала:

— Сергій — це мій колишній чоловік, а Ліза — його коханка. Недавно вони прийшли до мене з шикарною пропозицією: допомогти їм пограбувати чоловіка, який їх кинув на гроші. Я відмовилася, бо, знаєш, у мене трохи інші хобі. Думала, більше їх не побачу, аж поки вчора Ліза не подзвонила і не запропонувала оцінити будинок її діда. Я приїхала…

— Почекай, я правильно розумію: Ліза — це коханка твого чоловіка, ти їх застукала, розлучилася, але з нею товаришуєш і навіть допомагаєш? — Андрій підняв брову, виражаючи всю глибину свого скептицизму.

— Розумію, це виглядає трохи дивно…

— “Трохи”?! Ой, та це ж абсолютно логічно! Я б теж подружився з чуваком, який відбив у мене дівчину.

— Ти будеш слухати чи знущатися?

— Ладно, слухаю, слухаю!

— Ліза вмовила мене залишитися на ніч, бо, бачте, вранці краще оглядати будинок. А потім почала розповідати про Сергія. Я, звісно, слухати не хотіла, але дещо почула. Від злості вийшла подихати повітрям і зустріла вас.

— Що ж вона такого сказала?

— Що Сергій став злочинним генієм і тепер ламає сейфи. Мовляв, він пробрався в квартиру того Олега, який їх кинув, знайшов сейф, але його засікла прибиральниця. Щоб та його не запам’ятала, йому потрібне було алібі. І вони вирішили, що найкраща кандидатура на це — я.