Читати книгу - "Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець"

— О, Морган, — сказав Люций, і його голос став шовковим, але з гостротою леза. Усмішка ледь промайнула на вустах, мовби він згадував легенду. — Поговорюють, він був флібустьєром, що знає кожну хвилю свого моря — не за картою, а за шрамами на душі. У його жилах плине не кров, а буря. Замість серця — компас, що завжди вказує на небезпеку. Ти впевнений, що довірив кермо правильному вовку?

— Можливо, — відповів Леонід, його очі звузилися, а голос став твердішим. — Але нині він банкір, дає позики купцям. У нього є торгові судна, що подорожують світом. Через кілька місяців він повернеться з походу, і мій корабель буде готовий. Морган збере команду — справжню, де кожен знатиме своє місце. Корабель: хижий морський звір, Люцію, дикий і невблаганний, зі своїми законами. А капітан — той, хто тримає його серце. Я обрав Моргана, — Леонід стиснув кубок міцніше, — бо він не лише приборкав бурі моря, а й підкорив світ торгівлі. Від пірата до банкіра та володаря суден — лише такий чоловік може вести мій корабель. Моя доля — мій вибір, і я довіряю її найкращому.

Люций кивнув, але його погляд затримався на Леоніді надміру довго, наче він бачив не царя, а його майбутнє.

— Мудрий вибір, царе. Згоден, корабель — це маленький світ зі своїми правилами. Команда стає родиною, де кожен виконує свою роль. Капітан же має створити атмосферу взаємодопомоги й поваги, де кожен відчуватиме себе важливим. Морган, схоже, знає, як це зробити. Старий морський вовк, якого я знав, казав: «Команда — не просто люди, а запорука перемоги над хвилями». Я, мандруючи морями, бачив це не раз. Але пам’ятай: море не лише перевіряє кораблі й душі…

Леонід відчув, як по спині пробіг холод. Він стиснув кубок із вином міцніше, хотів відповісти, але Люций відкинувся на спинку стільця, його перстень спалахнув багряним світлом, і в цей момент флейта в залі видала різкий, майже моторошний звук.

Єнох стиснув посох, а Клеон, помітивши це, нахилився до сусіда й шепнув:

— Цей торговець — вовк в овечій шкурі.

— Отже, ціна за карту остаточна? — невпевнено запитав Леонід.

Люций усміхнувся, але цього разу в його очах промайнула тінь, наче він бачив щось за межами залу — острів, туман чи, може, самого Леоніда, що стоїть перед прірвою.

— Ціна? Вона завжди більша, ніж здається, царе.

Леонід мовчав, але його погляд на мить став твердим.

— Ти говориш загадками, Люцию. Та я вірю не в тіні, а в наміри. І якщо мені судилося йти цією дорогою, то я ступлю на неї.

Люций підняв кубок, але не пив, лише дивився, як вино відбиває світло свічок, мовби кров, що пульсує в жилах світу. Шепіт придворних стих, коли Люций поклав руку на згорток із картою, і руни на тканині ще раз тьмяно спалахнули, наче відповідаючи на його дотик.

— Тоді хай вона веде туди, де слова перетворюються на вчинки, — сказав Люций, передаючи карту Леоніду. — Але знай: повернення назад уже не буде.

— На сьогодні досить загадок, Люцию, — відповів Леонід, намагаючись приховати тривогу.

Він підвівся, його постава видавала рішучість, хоч у грудях гуділа тривога. Леонід ледь помітно кивнув слугам, і мелодія флейт змінилася на жвавішу, наповнену ритмами далеких земель. Придворні, відчувши зміну настрою господаря, пожвавішали, кубки знову задзвеніли, а сміх розлився залою, наче відлуння.

Леонід повернувся до Люция, його голос став твердішим: «Нехай свято триває, торговцю. Споглядай, гостю, велич мого двору».

Люций не відповів одразу. Він підняв погляд на царя, і в його очах промайнув спалах чогось невловимого — чи то визнання, чи то жалю.

— Запам’ятай цю мить, Леоніде. — тихо сказав Люций, його голос був низьким, але пронизливим, мов шепіт моря. — Колись ти згадаєш, як саме вона змінила хід подій.

Люций відкинувся на спинку стільця, його очі звузилися, але посмішка не зникла — холодна, наче тінь, що ковзає мармуром.

Наприкінці бенкету гостей розважили музичними й цирковими номерами з жонглюванням та акробатикою. Люций спостерігав за виступами, але його пальці раз у раз торкалися персня, мовби той шепотів йому щось, що міг почути лише він.

На світанку, коли перші промені сонця розфарбували небо в багряні й золоті смуги, Люций попрощався з Леонідом на сходах палацу, що вели до порту. Повітря було прохолодним, наповненим запахом солі й водоростей, а далекий гомін хвиль змішувався з криками чайок. Леонід стояв на верхній сходинці, його плащ гудів на вітрі, а Люций, закутаний у свій темний плащ, здавався тінню, що ковзає між світами.

— Гра почалась, царе, — сказав Люций, його голос був тихим, але пронизливим, мов шепіт моря. — Карта вкаже шлях, але тільки ти вирішиш, куди він приведе.

Леонід стиснув руків’я кинджала з орлом, відчуваючи дивну тривогу.

— Ти завжди говориш загадками, Люцію! — вигукнув він, і в його голосі бриніла нотка роздратування, що змішувалася з нетерпінням. — Чому б не сказати прямо, як чоловік чоловікові?

Люций усміхнувся, але цього разу в його очах промайнула тінь століть, ніби він бачив не лише Леоніда, а й усі його прийдешні шляхи.

— Прямі слова, царе? — перепитав він із легким сарказмом, і його усмішка стала холодною, мов морський вітер. — Дехто їх чує, але воліє бачити в них те, що прагне, а не те, що є. Ти ступив на шлях, де правда ховається в тумані, густому, мов той, що огортає острів із твого сну. Бережися, щоб не заблукати, — і тоді, можливо, ти знайдеш відповіді.

Він повернувся й попрямував до порту, де його чекав корабель. Порт на світанку був оповитий легким серпанком, що здіймався над водою, а силуети кораблів гойдалися в ритмі хвиль. Судно Люция стояло осторонь — вузьке, з чорними вітрилами, прикрашеними блідими рунами, що тьмяно світилися в напівтемряві. Його помічники, закутані в плащі, мовчазно готували корабель до відплиття, але їхні рухи були занадто плавними, майже неживими, а очі ховалися в тіні капюшонів. Один із них тримав ліхтар, що гойдався на ланцюгу, відкидаючи химерні тіні, схожі на танець духів. Леонід, спостерігаючи здалеку, відчув, як по спині пробіг холод.