Читати книгу - "Між рядками , Юльчик"

Розділ 10: Легше, але не легко

— “Ти пам’ятаєш, як ти колись сміялась навіть над невдалим жартом про каву з молоком?” — написала мама у повідомленні, коли Юльчик не взяла відео дзвінок.

Вона прочитала й усміхнулась. Маленько. Сумно. Але це вже було щось.

Оленка сиділа на підлозі посеред кімнати, перебираючи старі журнали.

— “Тобі треба новий стіл. Для письма. І вазон, щось зелене, живе. Хочеш, я привезу тобі фікус від тьоті Тані?” — сказала вона, наче навмисно, щоб уникнути згадки про нього.

— “Привези. А ще… може, каву. І шоколадку з горіхами”, — відповіла Юльчик.

— “От! Моя дівчинка оживає!” — підморгнула Оленка.

Увечері, коли над містом повис туман, Юльчик відкрила ноутбук. На екрані — її документ із робочою назвою: “Між рядками”. Там було уже понад тридцять сторінок.

— “Я ж не знаю, чи це комусь буде цікаво…” — тихо мовила вона.

— “А хіба ти для когось пишеш, а не для себе?” — відповіла мама по відео. — “Ти маєш право говорити. І якщо хоча б одна жінка відчує в твоїх словах себе — значить, не дарма.”

— “Я не така сильна, як ти кажеш”, — в очах Юльчик блищали сльози.

— “Ти сильна не тому, що не падаєш. А тому, що встаєш. Знову й знову”, — лагідно промовила мама.

Оленка сіла поруч і простягнула горнятко:

— “Кава з молоком. І шматочок теплого вечора від мене.”

— “Дякую…” — відповіла Юльчик. — “Мені пощастило, що ви в мене є.”

Мама на екрані усміхнулась. Оленка обійняла Юльчик за плечі. А в кімнаті вже не було тієї пустки, що колись зламала її в одну мить.

Вона відкрила новий абзац і почала писати:

“Колись я думала, що втрата — це кінець. А тепер знаю: це був початок. Мій.”