Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Зима 1932 року не мала кольору.
Вона була сірою, як попіл, і білою — як смерть, що ходить по снігу босоніж, залишаючи за собою сліди з крихт, сліз і німого прокляття.

Сніг лежав на хлівах, на деревах, на дахах, мов саван. І ніхто не мав сили його струсити.

У Римарівці не гавкали собаки — бо їх уже не було.
Котів не бачили тижнями. Кури — поодинокі, ховалися в хатах, мов реліквії.
Люди не віталися — не тому, що не хотіли, а тому, що не могли сказати нічого, окрім “голодно”.

У хаті Литовків було тепло.
Тепло — бо піч топилась. Але не палала. Не горіла. А лише тліла. Як і люди.
Сава вже не вставав. Уляна сушила бурякову гичку і товкла лушпиння на “борошно”. З нього пекла коржики — чорні, як глина, з присмаком смоли.

Одного разу Уляна натерла кілька мерзлих яблук — щоб додати в коржик. Трохим сказав:
— Нащо? Все одно не врятує.
А вона відповіла:
— То не для живота. То для памʼяті, що ми ще не звірі.

Максим ночами йшов до лісу.
Туди, де була схованка — те місце, де лишилося життя. Він не казав, коли піде. Тільки прощально дивився на Уляну, і та кивала. Бо знала — може не повернутись.

Він ішов годину, мерз, ковзався. Переходив Грунь по кладці, що досі трималась, наче в ній жила чиясь молитва.
Розкопував замерзлу яму. Знімав кілька шматків сала, затягнутих сіткою, обгорнутих соломою.
Клав до торби. Закопував знову. Кожен рух — як в останній раз.

У селі вже були випадки смерті.
У хаті біля церкви вмерли троє дітей. Їхній батько, що працював у колгоспі, не мав “трудоднів” — бо був хворий. А хворим пайка не належала.
Тому й померли не від голоду, а від закону.

У хаті Литовків не їли — смакували. Кожна крихта — мов причастя.
Уляна виймала з печі коржик — ламала на девʼятеро. Діти Карпа — мовчки, без “дякую”.

Ольга давала ложку супу старому Саві — і дивилася, як він смакує її очима.
Трохим мовчки хрумтів бурякову крихту — й дивився, як інші все ще залишаються людьми. А він — ні.

Один раз до двору зайшла жінка — незнайома. Очі в неї були великі, чорні, порожні. В руках — мертва сорока.

— Візьмете за миску крупи?
Уляна не відповіла. Тільки заплющила очі. І затулила груди рукою — щоб не вирвалось “прости”.

А ще був день, коли Ольга впала. Просто на подвірʼї. Ноги не тримали. Очі — не бачили.
Максим підняв її. Відніс у хату.
Тоді ж і вирішив — піде ще раз до схованки. Попри мороз. Попри втому. Попри те, що лишилось уже не так багато.

У ту ніч, коли він повернувся — зі шматком сала і банкою смальцю —
Уляна плакала. Не голосно. Не ридма.
Сльозами, які тікали без дозволу.

— Це — білий хліб, — прошепотіла. — Це — не їжа. Це — життя.

А в куточку хати Сава шепотів:

— Передай Павлові… що ми живі. Ще трохи — і забудем, як воно — говорити. Але поки мовчимо — ми ще свої.

Грунь мовчала. Очерет не шумів. Але в глибині під льодом ховалась правда:
життя не завжди перемагає. Але воно — вперте.