Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Вечір того дня був глухий. Навіть тіні не було — бо не було світла. Ні в небі, ні в хаті, ні в душі.

Сава лежав. Дихав тихо, мов дрова в печі, що догорають.
Уляна сиділа біля нього. Плела з ганчір’я шнурки — хоч щось, аби не думати.
Максим лагодив лопату. Ольга — мила руки після того, як знову нічого не приготувала. Просто змивала порожнечу.

У хаті пахло гарячим димом, але не було запаху їжі. І це гірше за голод — коли є полум’я, але нема поживи.

Двері рипнули.
Карпо.

Старший брат Сави. Той, хто жив поруч, але останнім часом — наче в іншому світі. Його лице було темним. Щоки — впали. Очі — ніби чужі.
В руках — порожній мішок.

— Саво… — сказав тихо. — Прийшов.
— Бачу, — відповів Сава. — Зі словами чи з мовчанням?

Карпо затнувся. Пройшов кілька кроків. Сів на лаву. Плечі згорблені. Долоні трусяться. Він ще не просив, але вже втрачав гідність.

— Настя слабне. Вже не встає. Малі… — він ковтнув. — Вже не просять. Просто дивляться.
— А ти дивився, коли вони в нас їли? — спитав Сава.

Пауза.
У хаті стало так тихо, що було чути, як горне сніг по шибці.

— Я тоді не знав, що воно так буде. Я думав… ну…
— Думав, — перебив Сава. — І де твоя думка була, коли Трохим…
— Він мій син!
— А Павло — мій. Але ти не бачив, як твій хотів забрати те, що йому не належало.

Уляна обернулась до стіни. Ольга мовчки вийшла в сіни. Максим стискав лопату — так, ніби вона була його правдою.

— Саво… я не за себе прошу. Для Насті. Для дітей. Я б… я б сам ліг, аби їм дати. Але нічим.

Сава не відповів. Лежав. Очі — закриті. Руки — на грудях.
А потім прошепотів:

— А знаєш… я не злий. Я втомлений. І я — не Господь.
— То даси?

Сава відкрив очі. В них — мороз, але без снігу.

— Ні. Але може — дасть мій син. Бо в нього ще немає такого болю, як у мене.

Максим встав. Повільно. Подивився на батька.
А тоді — на Карпа. І сказав:

— Ходімо. Вдягни валянки. Візьмеш трохи сала. Я покажу, як пройти до кладки. Але запамʼятай: ніхто більше туди не піде.

Вони вийшли удвох. У сніг.
Карпо нічого не говорив. Лише важко дихав.
А Максим ішов попереду — мов той, хто веде сліпого. І не знає, чи хоче, щоб той зцілів.
Карпо вийшов з хати першим.
На ньому — старі валянки, картата свита, поясаний мотузкою. Руки — в кишенях. В очах — те, що не сказав, і вже ніколи не скаже.

Максим — за ним. Молодий, але мовчазний. В кожному його русі — зібраність. Сильний, але не гордий. Пильний. Як той, хто бере з собою не брата — а минуле.

Ніч була густа.
Сніг не падав, але лежав високий, стиснутий, хрумкий.
Місяця не було. Тільки хмари, які рухались над головами, як повільні звірі.
Дорога — стежка між деревами. Праворуч — посадка. Ліворуч — замерзла рілля, де ще влітку росла гречка.

Перші кроки були важкі. Але не від снігу.
Від тиші, що лягала на плечі. І від тіні мовчанки, яка йшла між ними.

— Це далеко? — спитав Карпо, аби розігнати морок.
— Так. Але не в кілометрах. У думках, — відповів Максим.
— Давно ти там був?
— Тиждень тому. Ще є трохи. Але треба буде потім…
— А ти не боїшся?
— Боюся. Але мені нема чого боятись. Я знаю, заради чого йду. А ти?

Карпо змовк. Він не був готовий до цього запитання. Його страх був не за дітей — а за себе, за втрату обличчя. І він це знав.

Стежка вела вниз — у байрак, де старі верби гнулися до землі, мов клали поклони комусь невидимому.
Грунь була вже близько. Чути, як ріка скреготіла під льодом, ніби хтось тер ножем по кришталю.

— Бачиш он там? — вказав Максим. — Місце, де вона найвужча.
— Так.
— Там кладка. З очерету. По ній підеш. А я — за тобою.

Карпо зупинився. Подивився на річку. Затримав подих.

— А якщо… провалюсь?

— Якщо серце пусте — не втопишся. Тебе навіть лід триматиме.
— А якщо повне?
— Тоді Бог вирішить.

Вони рушили.
Кладка хрумтіла під ногами, але трималась. Очерет — мов камінь, бо промерз.
Річка — мов чорна прірва, над якою висів дух березня.

На іншому березі — сосняк. Тьмяний, лускатий.
В самому його серці — невеликий пагорб, укритий мохом і гіллям. Там — схованка.

Максим став навколішки. Дістав кочергу. Карпо став позаду, важко дихаючи.
В повітрі — запах холоду, кори, тліну, і… життя. Справжнього.

Розкопали повільно. Земля промерзла. Гілки вгризлись у грунт.
Коли нарешті дістали дно — Максим подивився на Карпа:
— Тримай. Оце — твій хрест. Несеш сам.

Карпо взяв згорток. У ньому — сало, шмат мʼяса, жменя солі.

Він притиснув до грудей — не як їжу, як дитину.
І щось у ньому тьохнуло. Мов крапля памʼяті. Мов сором.

— Скажи, Максиме… а ти злий на мене?
— Я був. Але зараз — уже ні. Бо в злі довго не живуть. А я — хочу жити.

Тиша. Ліс стояв, ніби слухав. Навіть птахи — не скрикнули.

— Дякую, — прошепотів Карпо.

— Дякуй не мені. Дякуй батькові. Бо він мовчав, але не зрікся тебе.

Назад ішли мовчки. Але між ними вже не йшла тінь.
А Грунь — пропустила обох. Не зламалась.

Повернувшись додому, Карпо поклав згорток на стіл. І сказав:

— Це… не від мене. Це — з віри. Я більше не мовчатиму, Саво. Якщо скажеш — виріжу Трохима з серця. Сам.

І тоді Сава змахнув ковдру.
Сів. І мовив:

— Не треба вирізати. Він сам відрізав себе.

А ми маємо вижити. Не заради себе. А щоб колись — хтось міг цю правду розказати.