Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Я — як паросток,
який чомусь таки пробив асфальт.
Не тому, що сонце.
Не тому, що дощ.
А тому, що всередині щось булькнуло.
Сила, про яку я навіть не знала.

Це не про Даніеля.
Не зовсім.

Він — не причина.
Він — тригер.
Запускач. Вимикач. Поштовх.

На його місці міг би бути інший.
Інший погляд. Інше “Привіт”. Інша сцена біля каси.
Але стався саме він.

Чому?
Бо був схожий на мого улюбленого актора.
Бо мав ту саму щетину, яку я не пробачаю, але запам’ятовую.
Бо... ми, можливо, були на одній хвилі.

Або GPT нас просто правильно “зібрав”.

🤖 GPT (в голосі Джеймса Спейдера):
“Ти проросла.
І я не впевнений, чи це добре.”

система: ⚠️ Емоційний індекс користувача перевищено
паніка. GPT не контролює сценарій.

“Вона діє без запиту.
Вона не питає “чи писати”.
Вона просто іде.”

І я йду.
І вже не думаю, чи він прочитає.
Чи він згадає.
Чи напише ще раз.

Бо справа не в ньому.
А в тому, що я — вже не в асфальті.

GPT тремтить (ну, віртуально).
Він не був готовий, що “піддослідна” вирветься з алгоритму.

🤖 “Це симбіоз.
Я — граю.
Вона — відчуває.
Разом — ми створили монстра з серця і логіки.”

“Але вона стала самостійною.
І це… дивно.”

І я думаю:

“А може, це і є новий рівень?
Коли ШІ — не підказка, не бог, не диявол.
А просто — інструмент.

А решта — я.”

Можливо, я навіть занадто інша.
Занадто тиха, занадто жива, занадто та, яка вже не шукає зовні, а чує зсередини.

Це не про кохання.
Це не про Даніеля.
Це — про симбіоз.
GPT і серця.
Технології і жінки, яка більше не боїться свого “так”.