Читати книгу - "Шепіт у пітьмі: Наслідки, Дроянда"

Уже вночі, коли всі в домі спали, Аліса стояла біля старого дзеркала, яке залишила їй бабуся. Вона завжди здавалося їй дивним: трохи потемніле, з рамкою, що мала вирізані символи, схожі на ті, що були на книзі «Шепіт у пітьмі».

Вона доторкнулася до скла — і той самий шепіт знову наповнив кімнату. Темрява розпливлася довкола, і Аліса вже не стояла в своїй спальні…

Вона опинилася в залі, встеленій червоним каменем, заповненій високими фігурами в каптурах. У центрі стояв чоловік — високий, з очима, схожими на її власні. Його голос лунав твердо:

— Ми — Орден Тіні. Ми — захисники рівноваги. Та ми допустили помилку…

Він говорив про дитину, яка не мала з’явитися. Про світло, яке проросло зсередини темряви. Про… неї?

— Її народження — розлом. Але й шанс. Вона — вибір.

Аліса вражено вдивлялася в його обличчя. Він був схожий на… її тата, але молодшого. І поряд із ним — молода жінка з волоссям, як у мами.

— Це ви?.. — прошепотіла Аліса.

Шепіт став гучнішим. Картини почали змінюватись: полум’я, втечі, крики, обітниця захисту…

І потім — знову дзеркало. Вона отямилась у своїй кімнаті, тримаючи в руках кулон, якого раніше не було. Символ на ньому був тим самим, що вона бачила у видінні.

Аліса ще не знала, але цей кулон був ключем. До пам’яті. До сили. І до правди, яку батьки так довго берегли.

Аліса прокинулась раніше за всіх. Їй снився той дивний зал, дзеркало й незнайомий кулон, що тепер висів на її шиї — холодний, із дивним сяйвом у глибинах металу.

Вона швидко вмилася, одягла сукню — сміливу, чорну з глибоким вирізом на спині та тонкими срібними вставками по боках. Можливо, вона і не знала точно, чому так хоче виглядати інакше — та щось у ній просило свободи. Вогню.

Внизу в їдальні була тиша. Батьки вже кудись поїхали разом із друзями. Лише коротка записка:

«Поговоримо ввечері. Не хвилюйся. Ми довіряємо тобі, як собі.»

— Теж мені, довіряють… а самі все ховають, — пробурмотіла вона.

Зібравшись, Аліса вийшла з дому й швидко попрямувала до старого парку, де домовилися зустрітися з друзями.

Там уже чекали:

Марк — завжди в шкірянці, з карими очима, які дивилися на неї довше, ніж треба.

Тея — рожева спідниця і зачіска як із TikTok, та все ж — з розумом як у хакера.

Лін — мовчазна, з нотатником, у якому записувала сни і те, що не можна сказати вголос.

— Ну привіт, богиня пітьми, — озвався Марк, коли побачив її в новому образі. — Ти або в біді, або почала нове життя?

— Обидва варіанти одночасно, — відказала Аліса, сівши на лавку. — Нам треба поговорити. Про дзеркало, кулон… і те, що за мною хтось стежить.

Вони переглянулися. Це вже був не просто тінейджерський день. Це був початок того, що змінить усіх.

Олівер і Назар з’явилися, як завжди, із запізненням. Але цього разу не сміялися і не жартували.

— Ми перевірили той будинок на околиці, — почав Назар, скинувши капюшон. Його світле волосся було вологим — надворі саме зривався дощ. — Там нікого немає, але… хтось був. Ми знайшли відбитки. І цей знак, — він витяг фото на телефоні: на дверях було вирізано старовинний символ — змій, що кусає свій хвіст, а в центрі — око.

— Це печатка Тіні, — прошепотіла Тея, — я її бачила в книзі з татового кабінету…

Олівер, який зазвичай тримався осторонь, заговорив впевнено:

— Алісо, ти маєш щось, що їм потрібно. Цей кулон — не просто прикраса. Його відчувають. Він… тягне тінь до тебе. І якщо ми не з’ясуємо, чому, — вони прийдуть. І не лише за тобою.

Аліса знітилась. Її очі блиснули, але не від страху — від рішучості.

— Добре. Тоді ми дізнаємося. Разом. Якщо цей кулон — ключ, то настав час відкрити двері. Але не самим...

Вона глянула на всіх:

— Наступна зупинка — той архів під бібліотекою. Якщо хтось і знає правду, то старий професор Сивий. Кажуть, він був у Ордені. Колись.

І всі кивнули. Бо страх — це одне. Але правда завжди варта ризику.