Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

аж доки раптово не обірвалася. Божевільний вогонь у його очах пригас, і він з тупим здивуванням поглянув на того, хто його опитував, і поцікавився, чому він прив’язаний. Доктор Бернард послабив шкіряні ремені і більше не затягував їх до ночі, коли йому вдалося переконати Слейтера, щоб це було зроблено з його згоди і для його ж власного блага. Пацієнт визнав, що іноді й справді говорить дивно, хоча й сам не розуміє чому.

Упродовж тижня сталися ще два напади, але і з них лікарі змогли дізнатись небагато. Про джерело Слейтерових видінь було зроблено чимало припущень, бо ж він не вмів ні читати, ні писати і, мабуть, ніколи не чув ні казок, ні легенд, тож його неосяжна уява була практично непояснюваною. Було цілком очевидно, що джерелом не був жоден знаний міф чи роман, оскільки бідолашний висловлювався у геть своєрідний спосіб. Він марив речами, яких не розумів і не міг пояснити; речами, які, за його ж словами, він пережив, але які не міг збагнути чи бодай зв’язно описати. Невдовзі психіатри дійшли висновку, що коренем проблеми були саме його ненормальні сни; сни, яскравість яких могла тимчасово цілковито затьмарювати реальність цього дещо недорозвинутого чоловіка. Згідно із законом Слейтера судили за вбивство, виправдали як божевільного і помістили у заклад, де я й займав свою скромну посаду.

Я вже згадував, що постійно зосереджував свої розмисли на житті під час сну, тож можете собі уявити, як ревно я взявся вивчати нового пацієнта, щойно ознайомився з історією його хвороби. Здавалося, він по-дружньому ставився до мене; поза сумнівом, причиною цього були мій інтерес, який я і не приховував, і делікатна манера моїх розпитувань. Звісно, під час своїх нападів він не завжди впізнавав мене, коли я, затамувавши подих, дослухався до його безладних космічних словесних картин, але він добре знав мене у свої тихі години, коли сидів біля заґратованого вікна і плів кошики із соломи та верболозу, мабуть, сумуючи за втраченою свободою гір. Його родина ніколи не намагалася з ним зустрітися. Певно, вони знайшли собі іншого главу сім’ї, як це ведеться у занепалого гірського народу.

З часом я почав відчувати неосяжну дивину божевільних і фантастичних ідей Джо Слейтера. Сам він перебував на жахливо низькому розумовому і мовному рівні розвитку, але його яскраві, титанічні візії, хоч і описані варварською кострубатою говіркою, безсумнівно, міг породити тільки непересічний, якщо не винятковий, розум. Як, нерідко запитував я сам себе, може тупа уява дегенерата з Кетскільських гір створювати картини, саме існування яких свідчило про наявність прихованої іскри геніальності? Як міг котрийсь із тих тупих пеньків сягнути самої ідеї тих сяючих вимірів, що струменять божественним світінням, і просторів, про які просторікував Слейтер у своїх шалених мареннях? Усе більше й більше я схилявся до думки, що у цій жалюгідній подобизні людини, яка плазувала переді мною, ховалося пошкоджене ядро чогось поза межами мого розуміння, чогось безкінечно далекого від меж розуміння моїх досвідченіших, але наділених небагатою уявою друзів.

Поки що я не міг витягнути з нього нічого певного. Всі результати мого розслідування зводилися до того, що у певному напівбезтілесному сомнамбулічному житті Слейтер мандрував, пропливаючи через неймовірно мальовничі долини, луки, сади, міста і палаци, сповнені світла, у далеких незнаних людині обширах земель. Там він був не селянином чи дегенератом, а створінням із змістовним і яскравим життям; пересуваючись гордо і з гідністю, він звертав свою увагу тільки на якогось смертельного ворога, який на позір був істотою видимою, однак цілком безтілесною, і не мав людської подоби, бо Слейтер ніколи не звертався до нього як до людини, він взагалі не називав його жодним іменем, окрім як щось. Це щось завдало Слейтеру якоїсь жахливої, хоч і неназваної шкоди, за яку цей маніяк (якщо, звісно, він був маніяком) прагнув помститися. З манери, в якій Слейтер оповідав про їхні справи, я зробив висновок, що він і оте осяйне щось зустрілися на рівних умовах і що в його сомнамбулічному існуванні сама людина була тим сяйним чимось, тієї ж раси, що й ворог. Це враження тільки посилювалося частими посиланнями на лет крізь космос і спалення всього, що заважає руху. Але ці ідеї були сформульовані кострубатими фразами, цілковито неадекватними для передачі смислу. Саме ця обставина навела мене на думку, що якщо той сомнамбулічний світ таки існував, то у ньому не послуговувалися усним мовленням для передачі думок. Чи може бути таке, що душа сну, вселяючись у це низькопробне тіло, відчайдушно намагалась оповісти про речі, які не могла передати проста і неотесана мова глупоти? Чи може бути таке, що я віч-на-віч зіткнувся з інтелектуальними еманаціями, які могли б мені усе пояснити, якби я лише навчився відкривати і розуміти їх? Я не казав старшим лікарям про ці речі, бо зрілість скептична, цинічна і часто відкидає нові ідеї. Окрім того, невдовзі головний лікар клініки у своїй наставницькій манері порадив мені не перепрацьовувати і дати розуму відпочинок.

Я вже давно вважав, що людська думка на елементарному рівні є лише атомічним чи молекулярним рухом, який може перетворюватися в нематеріальні хвилі світлового випромінювання, як‑то тепло, світло і електрика. Це переконання спонукало мене поміркувати над можливістю телепатії чи ментальної комунікації за допомогою доступних нам засобів, а ще в дні свого навчання у коледжі я виготовив пристрій, що складався з передавача і приймача, чимось схожий на громіздку апаратуру, яку використовували у бездротовому телеграфі у той примітивний період, коли ще не було винайдене радіо. Я випробував його зі своїм колегою-студентом, але, не отримавши жодного результату, відклав пристрій, як і решту непотрібних речей, аби при нагоді скористатися ними у майбутньому. Зараз же, у моїх постійних спробах проникнути у світ сновидінь Джо Слейтера, я знову дістав це обладнання і витратив кілька днів, щоб привести його у робочий стан. А щойно підготував, одразу ж трапилася нагода його випробувати. Під час кожного нападу Слейтерового шаленства я прикладав передавач до його чола, а приймач — до власного, проводячи обережне налаштування в гіпотетичному діапазоні хвиль інтелектуальної енергії різної довжини. Я, щоправда, не мав жодного уявлення, яким чином передача думок, навіть якщо їх вдасться вловити, спричинить осмислену реакцію у моєму мозку, але був певен, що зможу вловити і розпізнати їх. Отож я продовжував свої експерименти, нікого, звісно, про них не повідомляючи.

Усе сталося 21 лютого 1901 року. Повертаючись подумки у ті часи, я розумію, наскільки нереальним це виглядає, а іноді навіть запитую себе, чи не мав рації доктор Фентон, приписуючи все моїй надміру бурхливій уяві. Пригадую, що він з величезним розумінням і терпінням вислухав усе, що я йому розповів, але опісля дав мені заспокійливе і запропонував піврічну відпустку, в яку я мав піти наступного ж тижня. Тієї доленосної ночі я був надміру стурбований і знервований, бо, попри бездоганний догляд, яким його забезпечили, Джо Слейтер, вочевидь, помирав. Можливо, то був смуток за його гірською свободою, чи, може, сум’яття в його голові виявилося надто різким для його загальмованої соматики, та вогник життя все поступово згасав у цьому занепалому тілі. Ближче до кінця він задрімав, а з настанням темряви поринув у неспокійний сон. Я не став затягувати гамівну сорочку, як робив це зазвичай, коли він спав, бо бачив, що