Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Допиваю каву під щебетання Галі, яка вже про наше весілля говорить, де вона моя дружка. Уже навіть уявляє, який мені краще обрати фасон сукні, та бачить мою постать у пишному вбрані з довгим шлейфом. І це протилежність моєму смаку. Мені до вподоби щось просте та коротке.

А щодо марень Галі… Вона обожнює заглядати далеко в майбутнє. І не тільки мріями, а до ворожок регулярно ходити, щоб ті, зазираючи у свої таємничі кришталеві кулі та дивлячись на химерні карти, розповідали, що цікавого її чекає.

Я вкрай скептично до такого ставлюся… І не вірю, що якісь карти чи незрозумілі фігури з кавової гущі можуть віщати про ймовірне майбутнє. Навіть якщо щось сходиться - цілковитий збіг.

Головне цього Галі не говорити, бо вона зараз цілу лекцію мені прочитає, що я не маю рацію, та наведе віз та маленьку тачку прикладів, де подібні гадання збувалися і це ніякий не збіг, а правда. Цілковита правда. Чиста!

Гадаю, що краще не знати своє майбутнє, бо якщо воно не буде світле, то це може сильно гнітити. А якщо радісне -  відіб'є у людини бажання жити у цю секунду, а змусить чекати того щасливого періоду.

Тому навіть якби була реальна можливість зазирнути у майбутнє… То ніколи цього не стала б робити. Навіть краєчком ока. Не хочу та крапка.

А якби мова зайшла за Романа?

Задумуюся…

Ні.

Хай це буде для мене краще таємницею.

Приїжджаю додому біля четвертої години. Коли заходжу до вітальні, то одразу в ніс лупить дуже солодкий запах випічки. Одразу хапливо біжу на кухню.

Тут же ловлю люту ностальгію. Цей запах мені знайомий - кекси з родзинками. Пам'ятаю, як малою сиділа у своїй кімнаті, робила уроки, а коли чула цей запах - моментально летіла на кухню. Це був знак, що там є щось дуже смачненьке.

Одного разу так бігла, що навіть зі сходів полетіла та лоба побила. І добряче тоді влупилася об твердий паркет. Довелося їхати в лікарню, де медики зашили мені ту «красу». На щастя, шраму не залишилося, а тільки у пам’яті осіли спогади про цей випадок та вереск мами, що я під ноги не дивлюся.

Я вже на кухні та без жодних травм. Тут витає ще п'янкіший та солодший аромат випічки. Мммм…

- Я вже слинкою давлюся, - кажу до Ліди, яка заливає у силіконові форми тісто. - Треба ставити негайно чайник та пити чай з цими смаколиками.

- О, Насте, ти вже є, - радісно відповідає та обертається. Вона обдає мене милою усмішкою та ставить пектися наступну партію кексів. А після цього наливає у чайник води. За мить він на плиті, та його гріють блакитні язички.

Я ж не втрачаю часу та схоплюю кексик, який має вигляд ведмедика. Він гарячий – обпікає пальці, але це мене не зупиняє. Кусаю та… Він дуже смачний. Ще відчувається запах ванілі.

Ніде я не їла такі смачні кекси. Навіть у дорогих ресторанах чи крафтових пекарнях. Тільки Ліда їх уміє так смачно пекти.

- Вони ще гарячі, - мовить до мене ця далеко вже немолода жінка. Я не знаю скільки років Ліді, але вона ще мого батька пам'ятає немовлям.

- Але дуже смачні, - нечітко відповідаю, адже жую. - Я за ними дуже скучила. Лідо, напишете мені рецепт? Може я колись також подібні спечу.

- Добре, обов'язково.

- Дякую, - беру наступний кекс із широкої та великої тарілки. - А мама де?

- Єва Вікторівна п'є лате у саду, - відповідає Ліда, закочуючи очі.

А це знак, що моя мама встигла нагримати на хатню робітницю, яка  несильно любить її. Ставиться, звісно, з повагою, але…

Уся біда в тому, що у моєї мами дуже складний характер, а також вона сильно доскіплива. І через це вся прислуга в будинку не раз говорила та говорить про неї погані речі. Також і тато далеко не цукор, але я жодного разу не чула, щоб про нього лепетали погане.

- Насте, не їж солодке, - лунає голос мами за спиною. - Ти хочеш, аби тебе прищами скидало? Чи зайвий кілограм набрати?

- Я небагато, - виправдовуюся.

- Уранці можна дозволити трішки подібного, - зауважує, невдоволено дивлячись на тарелю з випічкою. - Лідо, запам'ятайте - молоко лише безлактозне купуйте, - переводить на неї очі. - Звичайне некорисне та для шкіри погане.

- Добре, Єво Вікторівно, - усміхається їй, а моя мама огортає її зверхнім  позирком, ставить червону чашку на стіл і виходить із кухні.

Ліда насуплюється та відвертається, а мої очі падають на вікно, а точніше на те, що за ним відбувається. Бачу, як на подвір'я повільно заїжджає чорне авто - це тато.