Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Хлопець заводить двигун.

- Не проти якщо я оберу піцу?

- Ні, я не люблю тільки кукурудзу.

- Добре, - посміхається хлопець.

Алекс повертає кермо і ми виїжджаємо з території школи.

Дорогою до лісу я розповідаю хлопцю про школу, про жарт Стіва, тренування та холодний душ. Хлопець сміється, на червоних світлофорах стискає моє коліно і швидко цілує.

На виїзді з міста ми зупиняємося біля піцерії. Алекс виходить з коробкою в руках вже через п’ять хвилин.

- Так швидко, - дивуюся я.

- Я знайомий з поваром, - потискає плечима хлопець. – Готова була сирна.

- Обожнюю сирну піцу, - посміхаюся я.

Алекс залишає машину на минулому місці на узбіччі біля лісу.

Виходжу з машини і оглядаю ліс. В день він не виглядає таким страшним.

- Візьмеш піцу ? – запитує хлопець.

Відкриваю дверцята та беру коробку. Алекс витягає з багажнику ковдру та бере каву.

- Добре, що я так і не розібрав речі після вихідних, - посміхається хлопець.

Ми пробираємося ледь помітною стежиною. Ліс наче дихає, звідусіль лунають співи птахів, вітер тріпоче гілки дерев.

- Ліс пахне як ти, - посміхаюся і йду далі за хлопцем.

- Я пахну лісом? – дивується Алекс.

- Так. У всіх людей є свій запах. Ти мені пахнеш хвойним лісом, туманним ранком.

- Ніколи б не подумав, що вся ця реклама про гель для душу каже правду і я дійсно буду пахнути лісом, - сміється хлопець.

Я його легенько штовхаю.

- А я якось пахну? – цікавлюся я.

- Так. Кавою та корицею.

- Кавою, - морщу носа.

- Так. Чого ти не задоволена? Я обожнюю каву і тебе.

- Я хотіла би пахнути бузком, - дую губи.

- Ліві, сонечко, ти прекрасно пахнеш, - сміється хлопець.

Ми виходимо на галявину, залиту сонцем.

- Тут і в день прекрасно, - оглядаюся я.

Крізь товсті стовбури дерев центр галявини освітлюють сонячні промені.

Алекс розстеляє ковдру. Я кладу на неї піцу і сідаю, підтягнувши ноги під себе. Хлопець простягає мені стаканчик з кавою та сідає поруч.

- Тобі додали карамельний сироп. Має бути смачно, напевно, - Алекс бере шматочок піци.

- Дякую.

Роблю ковток і це дійсно смачно.

- Звідки ти знаєш всі ці місця, де найсмачніша їжа? – запитую я, жуючи шматочок піци.

- Ми з батьком частенько замовляємо доставку, - знизує плечима хлопець.

- Твій батько казав, що ти готуєш. Яка твоя корона страва?

- Не знаю, - задумується хлопець. – Мабуть, карбонара.

- Справді? – посміхаюся я і сідаю ближче до хлопця.

Алекс обіймає мене, а я спираюся спиною на його груди.

- Ми так давно знайомі, а я так мало про тебе знаю, - підіймаю голову і зазираю в його очі.

Хлопець цілує мене в носа.

- Питай, що тебе цікавить, - хлопець покриває моє обличчя поцілунками.

- Так, - виплутуюсь з його обіймів і сідаю навпроти, тримаючи Алекса за руку. – Твій улюблений фільм?

- Їх багато. Я люблю детективи, комедії, жахи.

- Жахи? – дивуюся я.

- Так. Про привидів і всяку таку містику. М’ясо не подобається у фільмах.

- Мені теж, - морщусь. – Музика?

- Різна. Від Абби до Металліки.

- Добре. Тоді пора року?

- Літо, - посміхається хлопець. – Ти схожа на літо.

- Треба щось таке. Ти кохав раніше?

- Ні, але в мене були дівчата.

- Уточнювати було не обов’язково, - морщусь я.

Алекс сміється та цілує мене.

- Зачекай, - зупиняю його. - Твій улюблений колір. Я вгадаю твій улюблений колір. Почекай, почекай.

Я стаю на коліна, беручи його обличчя в обидві долоні, зазираю в жовтневі очі в пошуках відповіді.

- О, я впевнена.

- Ну так який колір, ластівко? - м’яко всміхається хлопець.

- Зелений, – викрикую я, широко посміхаючись.

- Так. Це справді зелений, - сміється Алекс.

- Я так і знала. З першого разу вгадала, - радісно плескаю в долоні. – А тепер вгадай мій?

- В тебе багато улюблених кольорів, - шепоче мені в вухо Алекс, огортаючи в своїх обіймах.

- Ну а самий-самий? – погладжую пальцями підборіддя хлопця.