Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але й тут гетьману не поталанило. Під час переправи він змушений був звеліти викинути частину скарбів у Дніпро – не було ніякої можливості їх врятувати.
Кажуть, що по смерті гетьмана залишилися у скарбниці його тільки грошима 160 тисяч червінців, не кажучи вже про срібне начиння і різні прикраси. Де те добро поділося в Бендерах після 18 березня 1710 року – хто вам тепер скаже.
Руський цар велів будь-що шукати «клади» Мазепи. Та їхня частина, що зберігалася в Києво-Печерській лаврі та в Білій Церкві, була царськими нишпорками конфіскована (разом з маєтками гетьмана).
Перед тим як переходити на бік Карла, Мазепа, зібравши своїх старшин у кінці жовтня 1708 року, так порадив-сказав їм: «Хай би всякий заривав у землю все, що дороге, тому що цар, не сподіваючись від України постоянства на випадок неприятельського вторгнення, захоче влаштувати щось недобре над гетьманом і над усім народом».
Коли ж гетьман радив заривати старшинам у землю добро, то, мабуть, і своє закопав теж. Вказувалося й місце, де він міг це зробити, але надійних лише двоє, про них і піде мова. Неподалік Батурина за півверсти від міста у Мазепи був замок («піддвірок») Гончарівка. В останні роки гетьманства свого Іван Степанович зело турбувався Гончарівкою, адже там була його тодішня резиденція. Тож свій піддвірок час од часу зміцнював. Там він ще на початку 1708 року обніс свій замок «знатним валом». Як дивувалися, «для якоїсь невідомої причини». А то ж він там скарби свої хотів закопати, от і «знатний вал» заздалегідь спорудив. Після того як доблесні Петрові вояки вчинили в тих краях погром-різанину, коли не щадили навіть безневинних дітей, дотла спалили Гончарівці, те місце стало зватися Мазепинським городком.
Ще й через 17 років після розгрому, кажуть, можна було бачити залишки гетьманських будівель. «Декотрі з садом, де Мазепа сам жив, в одном дворі каменные палати пустые и разграбленные, там же церковь деревянная цела, с некоторой частью іконостаса».
На той час в Івана Степановича було два заміських палаци, столиця чия – як і всієї Лівобережної України, – знаходилася в Батурині.
Крім Гончарівського, був палац і біля самого Батурина (не далі ніж верста) понад дорогою на Конотоп, над самісіньким обривистим берегом Сейму – з напольного боку його теж захищав «знатний вал», і в Гончарівці, виходить, як і в самому Батурині, гетьман міг закопати свій скарб.
Але було в Мазепи й ще одне, чи не найнадійніше місце для сховку.
Знаменитий палац під Бахмачем на хуторі Поросючка!
Спокійно, спокійно, добродії і товаришочки, і всі, хто горить бажанням-сверблячкою знайти Мазепин скарб – ми майже біля мети. Тільки вам і повідаю таємницю: саме в Поросючці в листопаді 1708 року всі старшини, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли на вірність Мазепі присягу як гетьману України, й підтвердили готовність «сподіватися на протекцію короля».
Там же багато з них закопали свої статки – неподалік гетьманських, вірячи: якщо пан гетьман там приховав, то й для них там буде надійний сховок. Адже там захищатиме добро сам Скарбник – та ще з Поросючкою на додачу.
Хто такий Скарбник, ми вже, здається, розібралися – чорт-дідько, коли хочете. Вірний охоронець господарських скарбів, котрий швидше сам трупом ляже (а втім, він невмирущий), а сховок, йому ввірений, збереже, а ось хто така Поросючка? Казали, ще страшніша і ще надійніша за самого Скарбника, охоронниця доручених їй скарбів. Вічна і невмируща, і вона водиться не де-небудь, а на тім хуторі, що так і зветься – Поросячий. Ось чому саме там гетьман збудував свій палац і там, уклавши темної ночі страшну угоду з Поросючкою, довірив їй свої багатства.
Я, мовляв, зі шведами, з королем їхнім Карлом буду триматися до побіди. А коли побіди не вийде і воєнне щастя нас зрадить, відступлю за Дністер у Бендери… Чи довго там буду – не скажу. Але повернуся, а ти, Поросючко, тим часом пильно стережи мої скарби. Вони не тіко мої, а й людські. Після смерті вони мені вже ні до чого будуть, а люду нашому, як вільним стане, знадобляться. І Поросючка стереже-береже, як їй і велено, скарби гетьмана, та так ревно, що навіть сам Скарбник, нащо вже чорт-біс, а й він її остерігається.
Частенько буває, як у неділю хильне чарчину-другу бісівської скаженівки з блекотою та чемерицею, то підкрутить свого вуса і скаже, невідомо до кого звертаючись: е, що не кажіть, а Поросючка – це таки… Поросючка! Ми їй і під ратиці не годимося!
– А що, – питають, – у Поросючки хіба ратиці?
– Аякже. Як і в кожної справжньої Поросючки – і ратиці в неї, і рило з п’ятачком, і хвіст бубликом – дама вона серед нашого кодла хоч куди! Тільки очі в неї червоним жаром горять, як розгнівається зело, а отакезні ікла стирчать. І щетина на загривку та по хребту тоді стіною стає – аж мені лячно. А я такий, що нічого не боюся. Хіба що, крім чортихи. Хто в її очі загляне – вважай пропав! Тож нащо я вже чорт-дідько бравий, а остерігаюся в її очі дивитися. Хіба як добре вип’ю та разів з десять перехрещусь.
– Як? Чорт-дідько-біс і… хрестишся?
– А я, – не губиться Скарбник, – не який-небудь чорт-дідько-біс, а православний. Тож буває і перехрещусь, аби від своєї рідної нечисті вберегтися. Бо вона, рідна нечисть, іноді свого згламає. І не подивиться, чистий ти чи не чистий, свій ти чи не свій.
Ось тепер ми з вами й домовилися, де шукати скарби гетьмана, що їх ревно вже якій вік стереже Поросючка. Це – якщо ви не боїтеся оної Поросючки.
Де шукати скарби?
Отамечки, де залишки Мазепиного палацу – неподалік залізничної – тільки цур між нами! – станції Бахмач. Підете отак прямо-прямо, потім ліворуч візьмете. Якраз там, де хмарка вгорі стоятиме і тінь кидатиме на землю. Затим ще кудись там повернете – куди саме, вже я не пригадую, – а тоді встрічних і розпитаєте (перед тим гарненько побесідуєте з ними
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.
