Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Вишивка — це оберіг сім’ї, — промовила Христинка й обійшла подругу. — Ми, українці, ставимося до вишиванки, як до святині. Вона передається з покоління в покоління, з роду в рід, і бережеться, як реліквія. Квітковий орнамент троянди — це нескінченне життя та відродження, а виноградні грона — благополуччя сім’ї і продовження роду. Червоний колір ниток на тканині символізує любов, пристрасть, удачу та захист.
— Браво, юна леді, — підтвердила адміністратор, і Христина задоволено усміхнулася.
Мирослава ще раз поглянула на себе в дзеркало. Вікторія, підійшовши ззаду до доньки, підняла її волосся вверх і промовила:
— Ти красуня! — поцілувала її в щоку.
Мирослава, обернувшись, обійняла Вікторію і промовила:
— Дякую, мамо.
Через кілька тижнів відбулося весілля. Ці дні Мирослава майже не бачила Дем’яна, адже була заклопотана підготуванням до церемонії та навчанням, а Дем’ян — безпекою в місті. Серед гостей були запрошені Христина з Тарасом, Пелагея, дагратіонці й Реджина.
Мирослава, чекаючи Крістофера в кімнаті, ходила туди-сюди й, поклавши руку на живіт, зупинилася й, усміхнувшись, промовила:
— Моя дівчинко, я щаслива. Обіцяю тобі, що буду завжди оберігати тебе. І що б не трапилося, і де б ти не була, моя любов до тебе навіки.
Відчинилися двері, і Крістофер зайшов у кімнату. Мирослава, взявши чоловіка за руку, промовила:
— Дякую, що погодився провести мене до вінця.
— Це для мене честь, Міро.
Крістофер широко всміхнувся й подав Мірі весільний букет. Мирослава накинула фату й, взяла чоловіка під руку. І, мабуть, більше, ніж Мирослава, хвилювався Дем’ян. Утім, коли він побачив її і наречена стала навпроти нього, все його хвилювання миттєво пройшло.
— Я кохаю тебе, — прошепотіла Міра.
Дем’ян, усміхнувшись, підморгнув і перевів погляд на живіт Міри.
— Все нормально, — тихо сказала Мирослава.
Мирослава мигцем поглянула на матір. Вона усміхнулася й намагалася стримати сльози. Всі рідні та близькі люди були поряд, не вистачало лише бабусі. Провівши рукою по браслету, Міра відчула, що вона все одно завжди буде з нею поряд, навіть на відстані.
Христина й Тарас, переглянувшись, стали на свої місця неподалік нареченої та нареченого. Христя, одягнута в атласну блакитну сукню, була неперевершеною. Великі локони спадали по її спині, і дівчина мала вигляд принцеси. Тарас, одягнутий у чорний костюм і білу сорочку з метеликом, час від часу поглядав на Христину й не стримував своєї усмішки. Пелагея, помітивши ці погляди, навіть усміхнулася й подумки побажала щастя не лише Мірі й Дем’яну, але й своїй онуці та Тарасу. Крістофер, ставши поряд із Вікторією, покосився на жінку. У червоній атласній сукні вона була дуже гарною і неймовірно привабливою.
Коли розпочалася церемонія, всі в залі затамували подих. Дем’ян і Мирослава не відводили одне від одного погляду. Вони не чули слова жінки церемоніймейстера. Саме ці хвилини, здавалося, були лише для них і для нового життя, яке вже жило під серцем у Мирослави. Тарас поміж всіх звуків та стуків сердець почув маленьке, особливе серцебиття й, поглянувши на наречену, всміхнувся.
Пройшло 5 місяців
Мирослава, відчувши сильний поштовх, розплющила очі. Поклавши руку на живіт, намагалася вгамувати маленьку. Через кілька хвилин почувши шум, який доносився із ванної, Міра повільно піднялася з ліжка. Поклавши руку на живіт, знову відчула поштовх. Всміхнувшись, лагідно промовила:
— Маленька, не нервуйся.
Мирослава зайшла у ванну й побачила Дем’яна. Він витирав з обличчя кров. Побачивши у віддзеркаленні Міру, стиснув вуста й, швидко вмивши обличчя, оглянувся.
— Я думав, що ви спите. Вибач, що розбудив.
Мирослава, погладжуючи живіт, промовила:
— Доня розбудила.
Діставши із шафи аптечку, сказала Дем’яну присісти й почала оброблювати його рани.
— Дем’яне, якщо ти думаєш, що я не знаю про нові напади мотулу в місті, то ти помиляєшся, — лагідно промовила. — Зрештою, в університеті можна й не такі чутки почути. А Христинка й Тарас вперто мовчать й удають, що все добре.
Відчувши новий поштовх, Міра глибоко вдихнула й додала:
— Нашій донечці не подобається, що ти повернувся посеред ночі, ще й поранений. Вона просить передати тобі своє невдоволення.
— Невдоволення прийняті, — кивнув і, схилившись, обережно поцілував через тканину живіт дружини. — Але мої маленькі рани це ніщо. Для мене головне ваш спокій.
— У мене токсикоз ніби пройшов. Зміна настрою також. Я зараз ходжу як качечка, але разом із цим почуваюся дуже добре. Так що за мене не хвилюйся. І за доню також.
— Ти ж розумієш, що я маю на увазі? — примружився Дем.
— Розумію, — кивнула. — І обіцяю бути завжди обачною.
— Ми так і не придумали ім’я маленькій, — сіпнувшись від печіння на чолі, стиснув вуста Дем.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко », після закриття браузера.