Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мирослава, подмухавши на ранки, промовила:
— Домініка. Маргарита. Катерина. Джорджія.
— Кхм… давай, мабуть, ще подумуємо!
Мирослава, всміхнувшись, кивнула.
— Як скажеш, коханий, — ніжно поцілувала його у вуста.
Протягом ще кількох місяців Мирослава морально готувалася до пологів. А Дем’ян, приклавши руку до живота Міри, читав казки. Коли відчував поштовх, то розумів, що казка не подобалася, тому розпочинав читати нову. Але, коли у Міри відійшли води під час складання останнього екзамену, до такого вона точно не була готовою.
Мирослава, тримаючись рукою за живіт і відчуваючи біль, намагалася глибоко дихати. Було відчуття, ніби живіт вихоплює сильний спазм, як судома.
— Міро, дихай, мила! — тримаючи її за руку, раз за разом повторювала Христина, доки не приїхала швидка медична допомога.
— Дем’ян, — крізь сльози промовила.
Дем’ян, Вікторія і Христина чекали, коли Мирослава народить. Цей час був, як вічність. Дем ходив туди-сюди й неймовірно нервував. Вікторія також собі місця не знаходила. Христинка сама від нервів кілька разів ледь свідомість не втратила. Крістофер тим часом із дагратіонцями й Тарасом, який також чатував в образі вовка неподалік лікарні, перевіряли околиці поблизу лікарні.
— Ми оточили лікарню, а ти так не хвилюйся, діду! — сказав Ізекіл і, поплескавши Крістофера по плечу, хмикнув.
— Діду? — вигнув брови Крістофер і розправив плечі. — Це звучить так… гордо!
— Головне, не збожеволійте з Дем’яном, у хорошому сенсі цього слова, від щастя.
Ізекіл пішов, а Крістофер, ще кілька хвилин побувши біля лікарні, прошепотів:
— Дід, — усміхнувся чоловік.
На світанку, коли перші промені сонця освітили землю, Мирослава народила дівчинку. Коли лікар це повідомив, Дем’ян перший раз не стримав сльози. Вікторія, притулившись до Крістофера, також заплакала від щастя. Христина кілька хвилин стояла в стопорі, а коли цей стан пройшов, могла видихнути з полегшенням, і її втомлене обличчя осяяла усмішка.
Перший раз взявши доньку на руки, Мирослава заплакала, але ці сльози були від щастя. Емоції її переповнювали. Серце лише від єдиного погляду на крихітку швидко забилося в грудях. З народженням донечки вона відчула нову енергію, емоційний зв’язок, який був настільки сильним, що здавалося, ніби він може пройти через час і простір.
— Моя маленька дівчинка. Я така щаслива, що ти у мене є, — тримаючи її на руках, прошепотіла. — Ти моя вранішня зірка щастя, моя… Зореслава.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко », після закриття браузера.