Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дем’ян, схилившись, допоміг Зореславі скинути куртку. Дівчинка, мило усміхнувшись, схилила голову набік і прошепотіла:
— Татусю, я вже долосла.
Дем’ян кивнув і, вирівнявшись, зачинив вхідні двері. Спостерігаючи за донькою, широко усміхнувся. Зореслава, розв’язавши шнурочки, роззулася й акуратно поставила взуття.
— Я тебе чекаю, принцесо.
— Зробимо мамі сюрприз? — маленька підморгнула, і Дем’ян, підхопивши її на руки, взяв у руки букет червоних троянд.
Вони тихенько зайшли в кімнату. Мирослава ще відпочивала. На годиннику була сьома ранку. Дем’ян і Зоряна переглянулися.
— Мама так мило спить, що я не хочу її будити, — тихо сказала дівчинка й обійняла батька за шию.
Міра, покрутившись, розплющила очі й, різко піднялася.
— Котра година? — спохватилася Міра.
— Матусю, з днем народження! — заплескала в долоні Зореслава, і Дем’ян поставив доньку на ліжко.
Зореслава міцно обійняла маму.
— Я зовсім забула, що сьогодні вихідний день і мій день народження! А ви вирішили зробити мені сюрприз? — усміхнулася Міра й поцілувала донечку в щоку.
Дем’ян, присівши на ліжко, поклав букет та обійняв своїх дівчат.
— Сьогодні ми будемо довго гуляти палком. Поїдемо до бабусі й дідуся. А надалі тато прочитає мені казочку, а мамуся заспіває колискову.
Дем’ян поцілував маленьку в щічку.
— Татусю, ти болотатий! — голосно засміялася Зореслава.
— А коли мене цілувала, то не говорила, що я бородатий!
Дівчинка розвела руками й, всміхнувшись, поклала маленьку голівоньку батькові на плече.
Протягом дня вони утрьох гуляли парком «Наталка». А близько шостої вечора поїхали в ресторан, де їх вже чекали гості — Крістофер і Вікторія, Христина й Тарас. Зореслава за день набігалася й мала втомлений вигад, утім, побачивши дідуся з бабусею, відразу забула про свою втому.
— Діду, ти також болодатий! — не даючи себе поцілувати, засміялася Зореслава.
— Зорю, правильно говорити бородатий! — тримаючи маленьку на руках, промовив Крістофер і, доки дівчинка думала, швидко поцілував її в щоку.
— Ох, діду, діду… — захитала головою Зореслава й притулилася до нього.
Кілька хвилин посидівши в Крістофера на руках, встала й пішла до бабусі. Цмокнувши Вікторію в щоку, як доросла сіла між Дем’яном і Мирославою.
— Відразу видно, хто тут господиня! — промовив Тарас.
Дем’ян кивнув.
Мирослава, поглянувши на усміхнену Христину, примружилася.
— Так, так, подруго, я не бачила тебе лише кілька тижнів, а ти… ніби стала іншою.
Христина знизала плечима й мигцем поглянула на Тараса.
— Сьогодні твоє свято, Міро, тому…
— О Боже! — вигукнула Мирослава. — Ти вагітна?
Тарас взяв Христину за руку, і подруга підтвердила її слова.
— У хрещеної в животику лосте дитинка? — надпивши сік, запитала Зоряна й спочатку поглянула на маму, а потім на батька.
Від її питання всі переглянулися. Дівчина усміхнулася й додала:
— А коли в мене буде молодший блатик?
Від такого питання Мирослава попнулася.
— Зореславо, а ти хочеш братика чи сестричку? — нахилившись до донечки, тихо запитав Дем’ян.
— Буде блатик! — впевнено відповіла Зореслава.
Міра переглянулася з Вікторією. Сила чорного агату під час народження Зореслави не передалася дівчинці. Утім, Міра й Вікторія також розуміли, що це лише питання часу. А от чому маленька так впевнена, що в неї буде маленький братик, це наштовхувало на роздуми.
Після вечері в ресторані Дем’ян взяв на руки дівчинку, яка вже засипала на його руках, і відніс у машину. Мирослава, попрощавшись із Христиною і Тарасом, ще раз привітала подругу. Коли вони пішли, Міра оглянулася. До неї підійшла Вікторія й обійняла.
— Міро, не думай про погане. Зореслава ще маленька. Дар видіння не проявляється в такому ранньому віці.
— Ох, мамо, я сподіваюся, — взявши за руку матір, промовила Мирослава.
— Не роби моїх помилок! — серйозно сказала Вікторія. — Зореслава, коли виросте, повинна знати про свою силу й про своє походження.
Мирослава важко зітхнула й, поглянувши на Крістофера, промовила:
— Дякую, що ви завжди з мамою поряд.
— Ох, Міро, почекай! Я зовсім забула тобі дещо передати, — Вікторія дістала із сумки камінь чорний агат й простягнула його. — А це подарунок Зореславі з Кеймарту.
Мирослава взяла камінчик у руки й, попрощавшись, пішла до машини. Сівши в салон, обернулася. Зореслава вже спала на задньому сидінні. Дем’ян, схилившись, провів вустами по щоці дружини й прошепотів:
— Варто подумати про слова Зорі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко », після закриття браузера.