Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Алекс, я серйозно, - опираюся руками в рамку дверей.

- Ліві, в тебе все вийде. Я буду поруч.

- Ні.

- Люба, давай, - теплі вуста торкаються моєї щоки.

Сідаю на місце.

Алекс обходить машину та сідає на пасажирське сидіння.

- Що робити? – хапаюся цупкою хваткою за кермо.

- Для початку налаштуй сидіння, опусти ліву руку.

Слухаюся хлопця та нащупую важелі.

- Знайшла.

- Вертикальним підніми сидіння та посунься ближче, а горизонтальним налаштуй спинку.

Натискаю на важіль та опускаюся ще нижче, відсуваючись назад.

- Залиш, я тобі допоможу.

Алекс перехиляється через мене та підсуває сидіння ближче.

- Спробуй, тобі зручно натискати на педалі? Можеш натиснути, ми нікуди не поїдемо.

Ватними ногами тягнуся до педалей.

- Натискаю.

- Зручно?

- Так.

- Капот машини бачиш?

- Ні.

Алекс підіймає мене вище.

- Бачу, тепер бачу.

- Спинка зручно знаходиться чи приблизити?

- Зручно.

Алекс трохи підсуває спинку ближче.

- Як на мене так краще. І залишились дзеркала. Я буду їх по трохи повертати, а ти скажеш коли досить. Ти маєш бачити і бік авто, і дорогу збоку та позаду тебе.

- Досить, видно. Алекс, може якось потім повчимося, нас Макс чекає.

- Ліві, давай. Повертай ключ,

Я повертаю на два оберти та машина заводиться.

- Все. Забирай.

Я слухняно опускаю руку на кермо.

- Що ти знаєш?

- В теорії як їхати знаю. Де які педалі та швидкості.

- Тоді поїхали. Знімай з ручника. Вижимай щеплення, вмикай передачу та повільно додавай газу.

Натискаю на педаль як каже Алекс, але машина реве і я забираю ноги.

- Чого вона так реве? – хвилююся я.

- Люба, повільно натискай на газ і паралельно плавно опускай щеплення.

- Добре.

Заводжу машину знову і в мене виходить.

- В мене вийшло, - сміюся я. – Що далі робити?

- Додай трохи газу і переходь на другу і так вздовж лісу їдемо потихеньку.

В мені вирує радість та легке збудження. В мене вийшло. Машина поїхала.

До дому ми доїжджаємо з декількома зупинками, Алекс каже, що я надто швидко кидаю щеплення.

- Ти в мене велика молодець. Я тобою пишаюся, - Алекс обіймає мене біля машини.

- Я жахливо їхала.

- Ти чудово їхала. Більше практики і ти зможеш сісти за свій міні-літак.

- Чого ви всі називаєте мою машину літаком? – обурююся я.

- От як почнеш їздити на ній, зрозумієш, коли доведеться вмикати всі ті важелі.

Задираю підборіддя і дивлюся в його прекрасні очі.

- Дякую.

- Завтра до школи ти мене везеш, - клацає мене по носі хлопець.

- Добре. Мені сподобалось.

Алекс цілує мене довгим поцілунком.

Переплітаю наші пальці та прямуємо до будинку. Всі зібралися в вітальні. Ми заходимо до кімнати та всі замовкають, Роман дивиться на наші переплетені руки.

- Ну нарешті, - радісно вигукує хлопець, плескаючи долонею по м’якій оббивці дивану. – Тепер я можу їхати із спокійною душею.

- Роман, що за високі розмови? – посміхаюся я.

- Красуне, як ми відірвемося в наш останній вечір?

- Можемо подивитися фільм, - знизую плечима.

- Алекс, от з веселістю твоєї дівчини тобі не пощастило.

- Ну, а чого ти хочеш?

- Відірватися. Стирчати біля телику будемо в шістдесят років. А зараз ми їдемо відриватися.

- Що ти вже замислив?

- Меган дістане нам запрошення на тусу.

- Меган і запрошення звучить вже насторожено, - коментує брат і Алекс киває.

- Що за вечірка? – цікавиться Наталі.

- Ви чули про покинутий завод? – посміхається друг.

- Роман, давай без цього. Нам ще проблем не вистачало, хочеш завтра не просто полетіти, хочеш аби тебе депортували?

- Зануда, - протягує хлопець.

- А взагалі копів там ніколи не було. Вечірки влаштовує син мера, - задумується Макс.