Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, а ви хто? — втомлено поцікавився він у діда.
— Я — свідєтєль, причьом всєго, — пихато відповів той. — Етот, — він вказав на Ваню, — догнал і задєржал.
— От, блядь, — знову здивувався поліціянт, а бабуся зауважила, що все було не так, що цей «длінний» і нападав. Коп подивився на неї:
— Так, женщіна, помолчіте, вас сейчас допросят.
Скориставшись паузою, дід дістав із кишені якийсь червоний корінець і показав офіцеру. Той придивився й поблажливо протягнув:
— Ааа, пожарнік.
— Пожарний, — виправив його дідусь і подав Вані руку. Гуллівер спробував встати, але завалився назад.
— Ранєн? — швидко зреагував коп і гукнув: — Лікаря сюда!
Хтось доєднався, утрьох вони підняли Ваню й всадили до швидкої. Не в широкі задні дверцята, як у кіно, а у бокові, в які він не поміщався — бився головою об дах. Ноги розтерли смердючою чорною маззю й натягнули якісь безрозмірні чи то бахіли, чи то чоботи. Стьопа кричав у «черокі», Ваня попросив діда якось заспокоїти сина, а потім розповідав копу, що сталося. Лікар тимчасом оглядав рани на голові. Ну не казати ж йому, що їх завдала вчора інша бабуся? Так він слона не продасть.
Ніг Ваня не відчував, цокотів зубами й думав про те, що переїзд у теплі країни цілком виправданий — так жити не можна. У кіно потерпілим одразу накидували на плечі теплу ковдру, а тут… «Є… якийсь… плєд?» — спитав він у водія швидкої. Той оглянув брудний холостячний костюм, процідив: «Ну, є», — та знехотя дав якесь старе покривало.
Ваня загорнувся в нього й відповідав, відповідав, поки добрий пожежний дід привів Стьопу й приніс одразу дві пластянки гарячого чаю. Син міцно вхопив Ваню за коліно, й нарешті стало краще.
*
Згодом офіцер кудись зник, замість нього поруч присів молодий хлопець у формі й почав заповнювати щось типу анкети — ПІБ, рік та місце народження, робота, посада, сімейний стан, судимості. Ваня відповідав із затримкою, він наче плив крізь це кіно й водночас мріяв про пальми, дівчину з реклами Ізраїлю, Валентину з телефоном й нові чоботи: козаки — для себе і щось надійне скандинавське — для Стьопи.
Коли дійшли до опису того, що сталося, Ваню покликали до великого поліційного фургона. Там, прикований кайданками до поручня, сидів утікач — худий та невеличкий, добряче побитий чоловік років сорока, з коротким їжаком русого волосся і кривими зубами. Навпроти нього сьорбав чай сивий офіцер.
— Етот? — спитав він у Вані.
— Якщо на ньому є мій укус, то етот, — кволо задвинув Ваня і нахилився, аби роздивитися втікача. — Я ж його зі спини тільки бачив. І в шапці.
Підозрюваний намагався сховати обличчя, але молодий коп схопив його за підборіддя й різко підійняв голову:
— Є укус, на лопаткє.
— Тоді він, — погодився Гуллівер й подивився на сивого офіцера.
— Слиш, дебіл, — спитав той у прикованого. — От скажи, ти зачєм на староє место вєрнулся? От мнє просто інтєрєсно, тєбє лєсов мало? Зачєм опять тут?
— Ето нє я, — притиснувся до стіни фургона чувак, ніби хотів стати меншим.
— Та похуй, — легко погодився мєнт. — Даже єслі ето нє ти, ето уже ти. Понял?
— Мені можна вже йти? — спитав Ваня. З його зростом у бусі було незручно.
— Поки ні, — відрізав коп, а молодий Льоша повів Ваню на вулицю:
— Ще треба, щоб ви на місці все показали.
Ваня випростався й потягнувся — знову було холодно, одного покривала замало.
— Я все покажу, тільки куртку якусь дайте — я все своє скинув, коли біг.
— Куртку… — замислився поліціянт, потім кудись збігав і повернувся з форменним кожухом. — Ось, тільки акуратно, я з нашого водія зняв, — сказав він і накинув його на Ваню.
Вони закінчили опис маршруту, а Ваня одразу спитав про найважливіше:
— А де мій син?
— В джипє сидить, мігалку йому включили, балдєєт, — Льоша відвів Ваню до машини, за кермом якої дійсно сидів Стьопа, совався на колінах у водія й по черзі натискав на все, до чого лиш зміг дотягтися, наче піаніст, який пробує чужий вінтажний синтезатор.
Ваня помахав малому рукою, переконався, що той насправді щасливий, і уточнив:
— А цей… — вказав він рукою на бус. — Вбив?
— Поки ні, — ухильно відповів поліціянт і попросив розписатися на кожній сторінці, а тоді комусь скомандував:
— Так, давайтє камєру, виходім, — і до джипа прибіг оператор у формі, на долоні він тримав малесеньку камеру — такими знімають дитячі дні народження. «Уявляю, на кого я зараз схожий, — подумав Гуллівер. — Стиліст Валерій втопився б у калюжі від такої версії свого луку».
Вони вирушили туди, де Ваня ще зовсім недавно думав про 29-й трамвай, тобто туди, де все почалося. Натовп стояв за широкою жовтою стрічкою — хоч щось нагадувало трилер. Джавдєт, Пєтюнчик і Юра, коли побачили Ваню, заревіли, як уболівальники на стадіоні.
— Ето ж наш! Наш Ваня! От показувалі, що хотєл парнішка стать мусором, і став же ж, — кричав Джавдєт. — Спросі сразу за батареї!
Гуллівер махнув їм рукою — розпочалася оперативна зйомка. Ваня показав, де йшов з дитиною, аж тут почув крик, вказав, де вперше побачив підозрюваного, де стояла тітка в рожевому й де повз… Той, хто там повз.
— Там жінка була, місцева, її повезли на БСП, поки жива, придушив не до кінця, — нарешті здав розклад Олексій, і вони рушили попереднім шляхом, через присадок, парковку, двір напроти дитячого садочка. Ваня коментував, оператор фіксував, а Льоша розпитував подробиці. Цікаво, що піджака на дорозі вже не було, проте кросівки валялися біля лавочки.
— Ваші? — спитав коп, підсвічуючи телефоном.
— Ні, — відповів Ваня. — Мої нові були. Найк… Ейр.
Льоша присвиснув із заздрістю та жалем одночасно і знову наказав цікавим тримати дистанцію — за ними ув’язалося не менш ніж десять місцевих мешканців, серед яких було чути й дворових алкашів, вони на всі боки розповідали, що це їхній друг з восьмого поверху щойно впіймав вбивцю, саме того маньяка, якого марно шукала поліція, і що це не перший випадок, коли йому вдається розкрити злочин.
Про всяк випадок Ваня вказав, де саме зіткнувся з бабусею, пояснив, що до чого, бо ще знову покладуть на землю, а на ній так холодно,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко», після закриття браузера.