Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

З плином часу Вілбур усе зневажливіше ставився до своєї матері-альбіноски, аж поки взагалі заборонив їй ходити з ним до пагорбів на Вальпургієву ніч і надвечір’я Дня всіх святих; 1926 року бідолашна поскаржилася Мемі Бішоп, що боїться свого сина.

— Там май більше, чим я можу тобі повісти, Мемі — сказала вона, — а ниньки й більше, чим я сама знаю. На Бога ти присягну, я не відаю, що він там хоче чи собі думає робити.

Того Галовіну шум серед пагорбів лунав гучніше, аніж будь-коли, а на вершині Вартового Пагорба, як і завжди, палахкотів вогонь; проте люди радше звертали увагу на ритмічні крики величезних зграй незвично запізнілих дрімлюг, які, здається, збиралися біля неосвітленої ферми Уотлі. Після опівночі їхні завивання зірвалися на пекельний регіт, який сповнив усе село, і до самісінького ранку птахи не замовкали. Тоді вони зникли, кваплячись на південь, куди їм належало відлетіти ще місяць тому. Ще донедавна ніхто не розумів, що це все означало. Ніхто із селян не помер, але бідолашну убогу альбіноску Лавінію Уотлі більше ніколи не бачили.

Улітку 1927 року Вілбур відремонтував дві повітки у дворі та почав переносити туди свої книжки разом з пожитками. Невдовзі після того Ерл Сойєр розповів гульвісам, які сиділи в Озборна, що на фермі Уотлі знову повним ходом йдуть столярні роботи. Вілбур позачиняв усі вікна та двері на першому поверсі і, здається, почав витягати з дому ті ж самі частини, що й раніше вони з дідом винесли із горішніх приміщень. Тепер він жив у одній із повіток і, на думку Сойєра, став дуже стривоженим і боязким. Більшість людей підозрювали, що йому щось відомо про зникнення його матері, а до його угідь тепер наважувалися наближатися ще менше людей, ніж раніше. Його зріст сягав уже більше семи футів, і ніщо не свідчило про те, що він на цьому зупиниться.

V

Наступної зими трапилась така незвичайна подія, як перша подорож Вілбура за межі Данвіча. Листування з Віденерською бібліотекою в Гарварді, паризькою Національною Бібліотекою, Британським музеєм, університетом Буенос-Айреса і бібліотекою Міскатонікського університету в Аркгемі так і не допомогло йому отримати жадану книгу, тож зрештою він був змушений сам — у потріпаному одязі, неохайний, зарослий і з дуже неотесаною манерою спілкування — вирушити оглянути примірник у Міскатоніку, розташованому найближче до нього. Восьми футів на зріст, з дешевою новенькою валізою із сільмагу Озборна, цей темношкірий козлоподібний покруч одного дня з’явився в Аркгемі у пошуках страхітливої книжки, яка зберігалася під замком у бібліотеці коледжу, — жахливого Некрономікона божевільного араба Абдула Альхазреда у перекладі латиною Олауса Ворміуса, надрукованого у сімнадцятому столітті в Іспанії. Він ніколи раніше не бував у місті, але без жодного клопоту знайшов університетський кампус, спокійно минувши величезного вартового пса, що гавкав на нього із майже надприродною люттю і ворожістю, несамовито шарпаючи товстий ланцюг.

Вілбур захопив із собою безцінну, однак не повну копію англомовної версії доктора Ді, яку залишив йому дід, а взявши до рук ще й латинський примірник, негайно став порівнювати обидва тексти, дошукуючись певного фрагмента, що мав бути на сімсот п’ятдесят першій сторінці його власного пошкодженого фоліанта. Все це він був змушений пояснити бібліотекарю — тому самому ерудиту Генрі Ермітеджу (члену-кореспонденту Міскатонікського університету, докторові філософії Принстонського університету, докторові літератури університету Джона Гопкінза), який колись уже приїздив на ферму, а зараз ввічливо його розпитував. Довелося визнати, що він шукав щось на кшталт формули чи замовляння, в якому має бути страхітливе ім’я Йоґ-Сотот, і його дуже бентежили невідповідності, повтори і туманні натяки, які суттєво ускладнювали пошуки необхідного уривка. Поки він переписував формулу, яку, зрештою, визначив як правильну, доктор Ермітедж мимохіть зазирнув через його плече на розгорнуті сторінки: на лівій сторінці латинської версії містилися страхітливі загрози миру та спокою всього світу.

«Не варто вважати, — проголошував текст, який Ермітедж одразу ж подумки перекладав англійською, — що людина є найдавнішим чи останнім господарем землі або що ці грудки життя і матерії у світі самотні. Древні були, Древні є і Древні будуть. Не у тих світах, що ми знаємо, але поміж них Вони ступають, супокійні та первозданні, незміримі та незримі для нас. Йоґ-Сотот знає браму. Йоґ-Сотот і є брама. Йоґ-Сотот є ключ і хранитель брами. Минуле, теперішнє, прийдешнє — все єдине у Йоґ-Сототі. Він знає, де Древні пройшли крізь минуле і де Вони знову це зроблять. Він знає, де Вони простували земними шляхами і де вони й досі простують, знає, чому Їхній поступ незримий для людства. За запахом Їхнім люди можуть пізнати, що Вони близько, та про вид Їхній не знає ніхто, хіба лише за рисами тих, кого Вони породили у людстві; і їх серед людей чимало видів — від тих, хто народжений за образом і подобою справжньої людини, і аж до форм без матеріальності чи сутності, яка є Ними. Вони ступають, незримі та зловорожі, в безлюдних місцях, де промовляють Слова, де проводять Ритуали у належну їм Пору. Вітер промовляє Їхніми голосами, а земля проказує Їхні думки. Вони згинають дерева у лісах і стирають на порох міста, хоча ні ліс, ані місто не бачать руки нищителя. Кадат серед холодної пустки пізнав Їх, але хто з людей пізнав Кадат? Крижані пустелі Півдня та затонулі острови Океану зберігають каміння, позначені Їхньою печаттю, але хто бачив глибоке крижане місто, а чи крижану вежу, увінчану, мов гірляндами, водоростями і морськими жолудями? Великий Ктулху доводиться Їм братом, але й він заледве може Їх бачити. Ійа! Шуб-Ніґґурат! За скверною Їхньою пізнаєте Їх. Їхня рука на Вашому горлі, але ви Їх не бачите, оселя ж Їхня — за порогом, який ви вартуєте. Йоґ-Сотот є ключ до брами, при якій зустрічаються сфери. Сьогодні людина править там, де колись правили Вони; Вони скоро правитимуть там, де сьогодні править людина. За літом надходить зима, а за зимою — літо. Вони чекають, терплячі та могутні, бо ось надходить час Їхньої влади».

Доктор Ермітедж, зіставивши щойно прочитане і раніше почуте про Данвіч та його потаємних мешканців, та ще про самого Вілбура Уотлі з його похмурим, жаским ореолом, що тяжів над ним від часу таємничого народження аж до можливого вбивства власної матері, відчув хвилю жаху, такого ж матеріального, як раптовий подув могильного повітря. Цей зсутулений, схожий на козла велет, що сидів перед ним, нагадував виплодка іншої планети чи виміру, нагадував щось, лише частково пов’язане з людством, невідривне від чорних безодень есенції та сутності, що титанічним фантазмом простягається поза всіма сферами сили і матерії, простору та часу. Аж ось Вілбур підвів голову і заговорив дивним, лунким голосом, який, здавалося, видавали зовсім не ті органи, які в людей відповідають за цю функцію.

— Пане Ермітедж, — сказав він. — Я так собі лічу,