Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Надя боялася поворухнутися чи вимовити бодай слово, не знаючи, як друг відреагує на них. Мовчали і Кощій з Ягою, а  за їхнім прикладом і Віра з Любомиром.

Коли стало смеркати, Надія не витримала, тихенько відійшла вбік, замовила глінтвейн із кольоровими трубочками і повернулася до Горинича.

Дівчина несміливо підійшла до нього впритул. Ніхто не став зупиняти її, бо ніхто просто не знав, що робити і говорити. Будь-якої реакції чекали всі від Горинича, тільки не цієї, не гнітючої тиші. Це ж найстрашніша реакція — апатія.

— Я знайшла трубочки, як твої шапочки, — тихо сказала Надя, обережно простягаючи другу стаканчик побільше.

Горинич автоматично прийняв з її рук частування, навіть не глянувши на нього. Найбільша з можливих склянок тут же загубилася в його руці.

— Там аж три трубочки, — продовжувала Надя тихо. — Червона, жовта та зелена. Як твої шапочки, — повторила вона, відчайдушно намагаючись достукатися до нього.

— Шарфи до них не додавались? — тихо спитав Горинич, потроху відмираючи.

— Ні, але вдома ми могли б пов'язати на трубочки кольорові стрічки в тон. Не будеш же ти пити з некомплекту, — несміливо посміхнулася Надя, згадавши його обурення перед дзеркалом, коли він вперше приміряв шапки.

Те, що Горинич хоч якось почав реагувати, вселяло надію. Тепер треба було переконати його чимось зайнятися, щоби вивести з емоційного ступору.

Кощій теж підійшов ближче. Він так недвозначно глянув на дівчину, що та відразу зрозуміла все і ретирувалася, відходячи вбік до інших.

— Чоловіча розмова, — скупо пояснила вона, і всі зрозуміло кивнули.

— Якби дівчина під маскою знала, що ти — справжній Горинич, то, швидше за все, злякалася б — люди легше приймають маски, ніж справжні образи. Навіть ті люди, що живуть у чарівному лісі, — сказав Кощій.

— Я знаю, — так само просто й прямо відповів йому Горинич, подивившись другові у вічі.

Потім він відпив зі стаканчика глінтвейн по черзі кожною головою, ретельно стежачи, щоб колір трубочок відповідав кольору шапочок. Але зараз у цьому чомусь не було нічого кумедного.

— Тоді чому?..

— Чому я стою тут, як соляний стовп, і не рушаю з місця? — договорив за Кощія Змій-Горинич. — Я коли ближче підійшов, вже з подарунками, то побачив її чобітки. Ніжки малесенькі, як у нашої Наді. Ручки малесенькі... Але я ще сумнівався.

— А потім? — зацікавлено запитав Кощій. — Все одно ж пішов...

— Пішов. Що ж я, негідник який — подарунки купити та забрати їх?

Кощій зрозуміло кивнув.

— А потім? — запитав він, маючи на увазі реакцію друга на маску.

— А потім боляче стало. Подивився я в її очі — і стало боляче.

Кощій мовчки чекав продовження.

— Стільки смутку в них. Я стільки не бачив у жодних очах принцес і королів, німф і дріад. Ні в чиїх очах я стільки смутку не бачив. Втома, смуток та біль. І я зрозумів уже з Надіних розповідей, що тут, у цих людей, у цьому їхньому світі, немає стільки століть, скільки є їх у нас. Якось інакше у них час тече, і тому ставляться вони до нього інакше. Поспіхом живуть, квапливо, якось не по-справжньому. Не цінують найтендітніше. Дітей ще цукерки радують. Бачив ти сьогодні?

— Бачив, — розуміюче кивнув Кощій, який і справді бачив реакцію дітей на те, як Горинич цукерки всім роздає.

Діти ближчі за інших до віри в дива, вони цим рятуються, коли гірко на душі стає. А дорослим таке вже не під силу. Але найболючіше чомусь саме тим дорослим, які, як і раніше, в дива вірять, але обманюються щоразу.

— Ти що в коробки поклав?

— Вироби деякі і... чари, — зовсім тихо чесно відповів Горинич.

— А як же?!.

— Та нічого Статуту не станеться… — відмахнувся Горинич. — Скажи вона комусь, не повірять. Ти Надійчину бабу Нюру бачив? А цих на ярмарку, які мені весь хвіст до синців вищипали? Мені Любомир толком пояснив усе... Так вона й не скаже. Вона, як Надя, берегтиме.

— До речі, про Надю! Повертатися час. Давай, Гориниче, бери себе в лапи і тягни крила до друзів. Про емпатію твою потім уже поговоримо.

Горинич згідно кивнув і попрямував до інших.

Всі з полегшенням видихнули, дивлячись на Змія, що поступово оживав.

Кощій задумливо дивився йому вслід.

— Давайте у зворотний бік іншою дорогою підемо, там стільки місць красивих, — Надя намагалася відвернути друга від сумних думок, щиро вважаючи, що засмутився він через любов, що не відбулася. — Дещо навіть на твій улюблений ліс схоже, — тараторила Надя.

— На ліс, кажеш? Тоді тільки так і ходімо! — Горинич поступово оживав, крадькома обмінюючись із Кощієм розуміючими поглядами.

Друзі рішення підтримали і у зворотний бік йшли до будинку іншим шляхом.

Яга розповідала притихлій більше звичайного Вірі про витоки доброго чаклунства в їхньому лісі, про сестер-німф, заляканих Озерним Царем.

Любомир говорив про винаходи. Чим більше він розповідав, тим яскравішим ставав образ колишнього, звичного всім Горинича.