Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Тіс явно відчув загальне напруження, тому поглянув спочатку на мене, потім на інших. Всі, звісно, намагалися вдавали вигляд, що нічого не відбувається поза його спиною, та несли зараз якусь нісенітницю... Я нервово гмикнула. Тіс знову спантеличено подивився на мене. Я відвернулася, хоча встигла побачити, як в цей момент Бетті, торкнулася його плеча та похитала головою... Думаю, у її виконанні це означало «Не чіпай її зараз!»

Останнім прийшов Ред. Всі одразу різко замовкли.

«На Тренуванні я його не бачила... Чи бачила? Гм...»

Права рука хлопця була забинтована.

«Дивно, чому його рана не загоїлась швидко, як у всіх нас? Гм...»

Ред сів навпроти мене. Довгий час не зводив з мене глибокого пильного погляду, при цьому не вимовляючи жодного слова. Це насторожувало та змушувало нервувати.

«Якщо він намагається заспокоїти мене... то це не дуже добре виходить...»

Я обвела друзів поглядом.

«Дивні вони якісь всі... Чи це через мене?»

Усі їли мовчки, час від часу насторожено поглядаючи на мене. І, звичайно, мене це напружувало й дратувало, тому, від гріха подалі, я швидко доїла та попленталася до мийки.

Ред наздогнав мене біля виходу.

— Чи можна тебе на пару слів? — його погляд випромінював звичну турботу та ще щось.  — Я надовго тебе не затримаю.

«Дідько! Зараз не дуже слушна мить…»

Я насупилась.

— Я поспішаю! — промовила різко.

— Тоді дозволиш проводити тебе до Житлових приміщень? — дуже обережно запитав зеленоокий красень. Тон його голосу трохи заспокоїв мене… Похмуро глянула на нього, але кивнула.

Ми вийшли надвір. Сонце світило надто яскраво…  Захотілося закрити очі, бо дивитись було боляче… А ще було дуже спекотно. Занадто спекотно. Дихати було важко. На лобі з’явилися крапельки поту… І знов напруження всередині мене підсилилося.

— Ти чула про завтрашню вечірку? — спитав Ред, обережно торкаючись мого плеча, привертаючи увагу та цим самим змушуючи зосередитися на ньому.

Кивнула головою, роблячи глибокий вдих.

— Якщо ти не впевнена...

— Впевнена! — раптом різко сказала я, намагаючись прикрити рукою очі від яскравого світла.

Ред прижмурив очі та мовчки кивнув у відповідь.

«Думала, він почне заперечувати... але...»

Поки ми йшли, кожен крок давався мені важко, наче до ніг прив’язали гирі. Я намагалась не зважати на це увагу та концентруватись на тому, що каже Ред.

— Ріко, — хлопець зам'явся, — я хотів подякувати тобі. За вчорашнє. Це було сміливо, але...

— Не треба говорити, що ти впорався би сам! Цей «м'ясник» не збирався відступати! — обурливо вигукнула я. У цей момент ми з Редом звернули до Житлових приміщень, і сонце опинилось у нас за спинами, дивитись стало легше.

— Це було всього лише Тренування! — заперечив Ред.

— На якому ти міг залишитися без руки! — відрізала я. Лють всередині ще підсилилась, але все навколо стало менш яскравим, і сонце вже не так випікало очі.

Ред опустив голову, на що я криво посміхнулася.

«Ото ж бо, нічим крити?»

Але, знов глибоко вдихнувши та трохи заспокоївшись, я промовила:

— Хоча все одно... «будь ласка»! Була рада допомогти. Як рука? — Мій голос був майже спокійний.

«Я впоралась?»

— Чудово! — пожвавішав Ред, підіймаючи на мене очі. — Ще кілька днів і зможу грати на скрипці!

— А ти граєш на скрипці? — здивувалась я, пильно зосереджуючись на смарагдових очах Реда.

— Ні, — усміхнувся він куточками губ. — Але раптом тепер зможу, — покосився на свою руку та кумедно поворушив пальцями.

Я не витримала — і щиро засміялася. Це мене точно розслабило — гнів відступив, нормальний зір відновився... В цей момент Ред якось дуже загадково глянув на мене.

— Що? — я перестала сміятися та насторожилася.

— Нічого, — замотав він головою. — Ти чудово справляєшся!

Раптом обурення та гнів всередині мене набули нової сили, і я різко вигукнула:

— Я все знаю!

Ред насторожився. Ми якраз в цей момент підійшли до дверей Житлових приміщень.

— Що означає «все»? — хлопець відкрив двері, пропускаючи мене вперед.

Прикусила губу.

«Дідько! Чому я не могла промовчати?»

Перше, ніж увійти, я подивилась в смарагдові очі хлопця та тихо промовила:

— Мені здається, твій батько не той, за кого себе видає.

Ред завмер. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся. А потім він раптом беземоційно запитав:

— Що конкретно ти маєш на увазі?

Знизала плечима, намагаючись не дати волю гніву, що шкрябав мене десь всередині, та зайшла всередину. Ред зайшов слідом, явно чекаючи на мою відповідь. Повернулась до нього та тихо промовила:

— Є припущення... Спробую з'ясувати, чи права я на свої здогади. І ніхто мене не зупинить, чуєш? — Останнє слово вигукнула більш голосніше, бо занервувала… І воно луною прокотилося по величезному приміщенню.

Ред кілька секунд дивився на мене мовчки, немов вивчаючи, а потім сказав:

— Чого б ти не дізналася та не затіяла — я з тобою!

Чесно, я дуже здивувалася. Саме цього я точно не очікувала.

— Підеш проти свого батька? — підняла брову.

Хлопець кілька секунд дивився собі під ноги мовчки, а потім впевнено промовив, підіймаючи на мене очі, які зараз, при блакитному освітленні, набули відтінок молодої зелені:

— Думаю, мій батько — не дуже хороша людина, тож... Так, я готовий піти проти нього.

— Заради людства? — криво посміхнулася я. Чомусь мені зараз здавалося це кумедним.

— Заради тебе!

Я здригнулася.

«Цього я точно не очікувала...»

— Що це означає? — здається, я сказала це вголос.

Ред знизав плечима та пішов у Чоловіче крило, нічого мені не відповівши. Я стояла та дивилася як він віддаляється… Потім спускається сходами…