Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Через секунду, звісившись із поручнів, я крикнула йому:

— Ти зобов’язаний відповісти мені на деякі питання!

Ред підняв голову та усміхнувшись сказав:

— Заінтригувала мене.

— Це значить «так»?

— Безумовно, — він весело підморгнув мені.


 

***

 

Наступні декілька хвилин перед Стройовим Плацем ми з Бетті та Еббою провели у плануванні нашої божевільної вечірки. Мені дісталася найскладніша частина: умовити Кристаль дістати нам ключ від Кулі. Домовились, що я зроблю це після роботи.

Сьогодні я працювала на Кухні разом з Патом, Кейлом і ще однією дівчиною 50-27 з нашого з Кейлом класу. Я відчула, що як і більшість Учнів Колонії, ця краля, русяве волосся якої весь час вибивалося з-під косинки, мене боялась. Бо вона весь час насторожено дивилась на мене, намагаючись не розмовляти та бути якомога далі від мене.

А от Кейл постійно загравав до неї. І вона явно була не проти, хоч і намагалась здаватися сором’язливою, поправляючи весь час своє неслухняне волосся. Десь усередині мене щось неприємно стискалось, коли він обережно обіймав або ж говорив усілякі милі штучки в своєму стилі цій кралі, що покривалася рум’янцем від будь-яких його дій… Але я старалася... Намагалася не звертати на це уваги...


 

***
 

Трохи згодом мені вдалося на якийсь час залишитися з Патом наодинці, бо нам треба було з іншого приміщення принести води.

— Патріку, мені треба в тебе дещо запитати... — сказала тихо я, поки ми наповнювали з ним відра водою.

Хлопець насторожено глянув на мене, але кивнув головою.

— Будь ласка, розкажи, що тобі відомо про маму? — я зосереджено дивилась в темно-сині очі хлопця. Він ще більше насторожився. — Пате, будь ласка, це дуже важливо... — заблагала я.

Він спочатку насупився, але знов кивнув. А потім я почула його голос у себе в голові:

«Бабуся розповідала, що мама була молода, коли вони з батьком... Ну, ти розумієш?»

Пат глянув на мене, я кивнула.

— Бабуся — це... чия мати? Мамина? — обережно запитала я.

— Як я розумію, так... Але я не впевнений, що вона була їй рідна по-крові... — сказав він вже уголос. — Сама розумієш, в Місті все складно з цим.

Я кивнула.

«А оце вже цікаво!»

— А ім'я її ти знаєш?

Малий вколов мене поглядом, чого раніше ніколи не було. Я розуміла, що йому боляче про це все згадувати. Тому чекала поки він сам наважиться заговорити.

Хлопець деякий час дивився, як ллється вода у відро... У його темно-синіх очах володарював сум, який змушував моє серце стискатися.

«Не знаю... Бабуся ніколи не казала... А я не питав... — нарешті промовив він беземоційно десь у мене в голові. Від несподіванки я здригнулася. Патрік наче не помітив цього й продовжив: — Батько теж ніколи не називав її ім'я... Просто казав «твоя мати»...»

Я тяжко зітхнула.

«Це якось дивно... та боляче... Чому це така засекречена інформація? Гм…»

— А скільки їй було років... ну хоч приблизно... ти не знаєш? Коли вона народила тебе? — ледь видавила я з себе.

— Здається, більше двадцяти, — відповів уголос та знов повернуся до споглядання за водою.

Я замислилась, дивлячись кудись крізь стіни.

«Якщо їй було років двадцять-двадцять один, то зараз їй має бути... От дідько!»

Я завмерла.

— Що трапилося, Ріко? — насторожено вигукнув Пат.

Вода в цей час у моєму відрі перелилася через край, обхлюпавши і Пата, й мене. Хлопець, випереджаючи мене, швидко закрив кран.

— Ріко, що сталося? Навіщо ці питання? Ти щось дізналася?

— Нічого не сталося, — відповіла я різкіше, ніж хотіла. Потім більш спокійно додала: — Є поки лише припущення.

— Не поділишся? — Патрік уважно дивився на мене. І я помітила зараз його неймовірну схожість з Редом... Віддалену, але все ж таки.

— Не зараз, — усміхнулась я якомога ніжніше.

«Якщо я помиляюсь — це буде марна надія, і йому буде знов боляче... Треба спочатку перевірити!»

— Гей, голубчики! — голосно гукнув нас з іншого приміщення Кейл. — Ви маєте намір повернутися до роботи? Я не збираюся за вас один віддуватися!

Ми з Патом подивилися один на одного та усміхнулись. Взяли відра з водою та понесли їх до приміщення, де відбувалася наша основна на сьогодні робота.

Коли ми ввійшли, Кейл лежав на лаві, а  дівчина чистила картоплю.

— Дивись не перевтомись, Робітник Року! — кинув у Кейла картоплину Пат. Ми дружньо засміялися.

— Що?! У мене п'ятихвилинна перерва! — обурився Кейл, демонстративно складаючи руки під головою.

— О, так, хвилин п'ятнадцять вже як… — посміхнулась дівчина, і знов зашарілась, а ми з Патом весело зареготіли.

Неохоче Кейл підвівся з лави, звільняючи нам місце.

— Тільки цур працюємо разом! Мені взагалі не по собі тут... — пробубонів він.

— Це ще чому? — скосилася я на нього, беручи картоплю та сідаючи поруч.

— Кухня, — блондин демонстративно обвів рукою приміщення, — не чоловіче це діло! — І, підсуваючись до мене трохи ближче, додав: — Готувати, маю на увазі... звісно.

Я скривилась від його слів.

«Що за шовіністський нахил?»

— Але ж ти не готуєш. Ти лише чистиш картоплю! — криво посміхнулася я. Боковим зором побачила, що наша сором’язлива колежанка зараз знов почервоніла, але вже, напевно, з іншої причини, бо їй явно не сподобався прояв уваги Кейла до мене та байдужість до неї.

Кейл тяжко зітхнув, беручи до рук картоплю й ніж, та тихо промовив:

— І це найжахливіше!

Я скосилася на нього — він жваво підморгну.

«Кумедний він…»

— А що найкраще? — не змогла я стримати посмішку.

— Ріко, ти мене дивуєш! — закотив Кейл награно очі. — Звісно, дегустація!

І ми знов вибухнули сміхом.