Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Нам потрібно поспішати, якщо дівчатка не хочуть запізнитися до школи.

До школи ми приїжджаємо майже під самий початок уроку.

Дні без Роману проходять спокійніше. Ми не ходимо на постійні вечірки. Кожний займається своїми нудними справами.

Роман телефонує мені кожного вечора, показує рідні краєвиди, залиті сонцем, розказує про навчання.

- Красуне, як твої справи? Що у вас там з Алексом? – запитує мене друг одного вечора.

- Все без змін. Добре, - я посміхаюся та роблю ковток чаю, зручно усівшись в кріслі.

- До головного вже дійшли? Як воно? Алекс вже зірвав квітку?

Я давлюся чаєм і починаю кашляти.

- Господи. Роман, це не твоя справа.

- Тож таки було? І як воно? – грає бровами хлопець.

- Не було. Ми не поспішаємо, - суворо відповідаю.

- Нудно з вами. Ліві, досить мучити людину.

- Ти нестерпний. Бувай, батькам привіт.

Вимикаю дзвінок та кладу телефон в крісло.

З Романом важко говорити про якісь серйозні речі. Він все переводить у жарти і дуже часто заграється в них.

 Я проводжу після уроків до вечора час з Алексом. Він робить зі мною завдання, дивиться як я малюю, а я спостерігаю за ним в майстерні.

Все ідеально, спокійно помірно.

- Ліві, ви такі милі разом, - посміхається подруга. – Ви вже зізналися одне одному?

- В чому? – уважно дивлюся на дівчину.

- В коханні, дурненька, - широко посміхається подруга.

- Ми не так багато часу разом, - виправдовуюсь я.

- Але?- протягує дівчина.

Я поринаю у той спогад, один з багатьох найцінніших.

На полотні розквітає обличчя у посмішці. Малий хлопчик тримає в руках величенький камінець кольору бурштину.

Теплі руки огортають мою талію.

- Чого цей хлопчик схожий на мене? – цікавиться Алекс, цілуючи мене в плече.

Проводжу по полотну пензликом, чіткіше окреслюючи кутики губ.

- Це здалося мені правильним. Якщо герой книги твоєї мами буде схожим на тебе.

- І ця картина підходить під тему виставки?

- Чому б ні. Що ще, як не це краще покаже мрію, жагу до пригод?

Алекс міцніше стискає мене в своїх обіймах, цілує у вигін шиї.

В обіймах хлопця я почуваюся неймовірно комфортно, його тепло огортає мене.

Здається наче картина вимальовується сама. В моїй голові жодних думок. Лише спокій

- Я кохаю тебе, - каже хлопець наче сам до себе.

- Що ти сказав? – повертаюся до нього.

- Ліві, я кохаю тебе, - очі хлопця сяють.

Я обіймаю його та цілую.

- Здається, і я тебе кохаю, - посміхаюся я.

- Здається? – скидає брову хлопець.

- Добре, без здається, - труся кінчиком носом об ніс хлопця.

Алекс садить мене до себе на коліна, я охоплюю його щоки долонями.

- Ой, - пензлик залишає жовту пляму на його щоці.

Алекс сміється своїм оксамитовим сміхом.

- Давай ми це поки покладемо сюди, - хлопець забирає в мене пензлик та кладе біля мольберту.

Цілую Алекса та зручніше вмощуюсь на його колінах.

Я зойкаю з переляку, хлопець переміщає мене на ліжко та нависає зверху. Тягнуся до його губ, він відповідає на поцілунок з ніжністю. Лагідно проводить кінчиками пальців по моєму боку.

Посміхаюся в його м’які вуста та міцно обіймаю, ноги закидаю на його поперек і притуляюся ще ближче. Стискаю хлопця з усіх сил.

- Я дуже сильно тебе люблю, - шепочу на вухо хлопцю.

Перед моїми очима клацають жіночі пальці.

- Ліві, ти тут? Агов, - подруга заглядає в моє обличчя.

- Так, так. Казали, - виринаю із спогадів, концентруючи погляд на усміхненому обличчі дівчини.

- Ви зізналися? – верещить подруга, я хлопаю її по руці.

- Та тихше ти. Всі дивляться на нас.

Крадькома оглядаю коридор школи і тягнуся за книгою у шафу.

- Ліві, скоро твій день народження. Ти будеш тільки з Алексом святкувати?

- Я би з радістю провела його тільки з сім’єю та друзями.

- Але? – дівчина спирається на шафку .

Переводжу подих та закриваю дверцята.

- Мама вже за все домовилась. Нікуди не дітися від її впливових друзів.

- Її подруги? – кривиться подруга.

- Так. І певно їх сини. Мама все шукає мені погожу партію.