але всі вони ставлять на місіа Інесіту, хоча бідолашній Ірис і холодно, нарешті я стану твоїм, хоча ти лише згадка про ту досконалу Інес, якої, либонь, ніколи й не існувало, але яка слухняно кориться жовтій суці, що прослизає між очерету краєм болота, ховаючись від десятьох небезпечних вершників, ця жовта сука, чия тремтлива тінь поглинає обличчя одних старих і тієї ж миті воскрешає обличчя інших, один, два, три, яка різниця, що випало тільки три, якщо залишилося зовсім трошки, місіа Інесіто, агов, Ірис, не труси так довго кубика, кидай, ой, лише два, тепер ви, місіа Інесіто, ви вже майже перемогли, один, два, три, чотири, п’ять, шість, назад, але їй ходити ще раз, бо випало шість — три, один, два, три, те, що треба, перемога, жовта сука жива й вона досягла фінішу, Ірис верещить, закриваючи обличчя руками, тимчасом як старі вітають місіа Інесіту, вони весело танцюють, поки Ірис перетворюється на безглузду оболонку, вона більше не блаженна, вона тепер ніхто, Інес підводиться, кóпає ногою власну вставну щелепу, яка губиться в одному з кутків каплиці, бере мене у свої нетерплячі руки, ніжність яких мені так знайома, вона — справжня блаженна, вона — чудотвориця, вона велично всідається на трон разом зі мною, старі схиляють голови, запалюють свічки, на нас падає дощ із пелюсток, куряться пахощі, це місіа Інес сотворила диво, це вона справжня свята, це вона господиня, завтра ж у цій каплиці ми почнемо славити її разом із Боєм, якого вона зачала без втручання чоловіка, але з допомогою блаженної Інес де Аскойтіа, в яку не вірять у Римі, бо вони там усі єретики, що не вірять у дива, всі вони комуністи, які не мають віри, як у старі часи; нехай відчинять двері каплиці, сповістіть усіх старих у цьому будинку, — наказує блаженна, — навіть тих, хто лише щось підозрював, — з усіх подвір’їв збігаються старі: босі, закутані в хустки, вони тримають у руках свічники й волочать по землі краї своїх фланелевих піжам, адже, незважаючи на свій вік, й попри те, що її не торкався жоден чоловік, вона народила цієї ночі в каплиці дитину, вони квапливо човгають, щоб не проґавити видовище, цілий легіон старих збігається коридорами й подвір’ями, щоб возславити місіа Інес і привітати її з чудом, це вона — блаженна Інес де Аскойтіа, яка приведе їх усіх до спасіння не просто в білій кареті, а в цілому кортежі білих карет, по одній на кожну стару, адже місіа Інес, кажуть, мільйонерка, й ми, наспівуючи, вознесемося на небо з усім нашим скарбом, у всіх нас, старих, сьогодні свято, адже нам тепер не вмирати, адже цього ми боялися, але зараз не варто страшитися тінистих коридорів і просторих порожніх кімнат, серед яких, певно, загубилася Ірис, її доля нікого не цікавить, бо ж тепер відкривається перспектива величі й розкоші, яка її не стосується, хай що там кажуть матінка Беніта, отець Асокар і навіть архієпископ, ми самі проводитимемо ритуали в цій каплиці, щоб блаженна Інес де Аскойтіа царювала над ними всіма зі свого золотого трону, тримаючи на руках дитинку, так, як на картинах. Хустки тих старих, що збігаються до каплиці, розвіваються на протягах у коридорах, ті, хто нічого не знали, чують нарешті з дрижачих вуст інших старих те, що вони так жадали дізнатися, тож вони біжать, щоб пасти ниць, подив осяює їх перед чудом воскреслої в лахмітті блаженної без зубів і зі скуйовдженими, як у них, пасмами, тепер усі співають, усі б’ють поклони, я впізнаю матінку Хулію, яка своїм лобом торкається підлоги, хор голосів читає нам розарій, а екстатична Еліана відповідає на «Отченаші» «Богородицями», аж доки Інес не каже: досить, я втомилася, я хочу відпочити, вже мабуть пізно. А поки я вкладатимуся, приготуйте мені дитину, як це роблять няньки в багатих людей, яким приносять до ліжка вже помитих і напахчених діток, щоб мамі залишалося тільки їх леліяти. Не раніше.
— Схоже, що й дитинка теж хоче спати.
— Він, певне, впісявся.
— Треба поміняти йому пелюшки.
— Перед тим як віддати його сеньйорі, треба поміняти йому пелюшки.
— Принесіть мені його до ліжка.
— То ви йдете спати?
— Так, я втомилася.
— Гаразд, тоді, ми одразу до вас, щойно він буде готовий…
— Я намагатимуся не заснути до його приходу.
— Ми зробимо все якнайшвидше.
— Просто помийте йому дупку.
— Хіба він покакав?
— Дайте я понюхаю… Фе, так…
— Яке паскудне маля.
— Більше поваги до дитини, Росо…
— Гаразд, на добраніч, сеньйоро.
— Добраніч.
І вони миють мене: сорок мешканок зібралося на церемонію, мені зголюють волосся на лобку й текстикулах, вони рухають моїм членом без огиди, бо знають, що він безглуздий: покладімо хлопчика на білу перину, а потім — на біле простирадло, одягнімо на нього комбінезончик, саме так ми покладемо його в ліжко сеньйори, йому це сподобається, тому що так діткам тепліше, тому треба всього його поголити, його худі ноги, підборіддя, з такою ніжною шкірою, як у місіа Інесіти, треба поводитися якомога обережніше.
***
У твоїй кімнаті темно. У нашій кімнаті. Під ковдрою з мого боку нашого ліжка ти глибоко й ритмічно дихаєш під впливом снодійного, яке ти не можеш припинити приймати щоночі, щоб хоч якось уберегтися від жахіть напів сну. Хоча ти цього й не знаєш, та цієї тихої ночі між саманних стін цього будинку, в цій темній кімнаті й у цьому теплому ліжку, ми витворимо магію моменту, що його ці мури замишляли від самого початку. Інес. Як ти походжала коридорами Ринконади! Твоя довга шия, твій, мабуть, занадто хриплий, проте незмінно теплий голос, твої довгі ноги, твоя маленька голівка, як у тебе падала з рук книжка, яку ти читала, напівлежачи на своїй кушетці… Видиво твоєї постаті зникає в присмерку коридорів, і я не в змозі його відтворити, твоя медова шкіра, твої карі, зелені, жовті очі, як ти ледь помітно схиляла голову, говорячи зі мною, як твоя усмішка злегка торкалася обрисів сміху, але ніколи до нього не сходила — ти тут, поруч зі мною в цьому ліжку, ти є втіленням краси, хоча тепер ти вже некрасива, але ти — це ти, ти все ще не Пета, яка вишукує мене з глибини твого тіла, яке все ще належить Інес і якого я зараз торкнусь, поки Пета ще не розквітла. Я відчуваю твій запах, але з ним відчуваю і запах старості, занепаду й хоті, який переможе твій власний аромат,
