BooksUkraine.com » Сучасна проза » Долорес Клейборн, Стівен Кінг 📚 - Українською

Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

21
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Долорес Клейборн" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Сучасна проза / Бойовики. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 73
Перейти на сторінку:
своїм, — але то нічого. Лиш те, що тебе спіймали, не означає, що ти лишишся спійманою».

Але я таки зловила її — того разу так. Бувало ше дрібне капарництво, але такого, як ото я вам розказала, більше не було, шоби гімно навіть на фіранках впинилося. То була її остання побіда. Після того часи, коли розум у неї був чистий, приходили чимраз рідше та й рідше, а як приходили, то ненадовго. То помогло моїй спині болючій, але я також і засумувала. З нею був клопіт, але я вже до неї була привикла, якшо розумієте.

Можна ше стакан води, Френку?

Дякую. Довго так балакати, то труби сушить. А якшо ше вирішиш ту пляшку пана «Джима Біма» вигуляти троха на свіжім повітрі, Енді, то я нікому не скажу.

Нє? Ну, від таких, як ти, я інакшого й не ждала.

Так… шо я розказувала?

А, знаю. Про то, яка вона була. Ну, третя її манера суки була найгірша. Вона була сукою, бо була сумна баба, якій не лишилося шо робити, крім як умерти у верхній спальні на острові далеко від місць і людей, яких вона знала більшу частину життя. То вже й так було зле, але вона ше ж поки вмирала, то втрачала розум… і десь у глибині знала, шо решта її — як той підмитий берег ріки, шо от-от звалиться у воду.

Бачте, вона була одинока, і я того не розуміла — ніколи не розуміла, чого вона взагалі викинула всьо своє життя, шоби переїхати жити на острів. Аж до вчора я того не розуміла. Але вона й напуджена була, і то я розуміла добре. Та навіть так, у неї була якась жахлива, страхітна сила, ніби в королеви при смерті, яка ніяк не пустить корону, навіть у самім кінці. Так, ніби Сам Господь мусів би в неї її з пальців видирати.

У неї бували гарні дні й погані — я вам то вже сказала. То, шо я називала її припадками, ставалося десь посереди­ні, коли вона після пари днів у нормальнім стані переходила на тиждень-два в туман і далі назад до ясного розуму. Коли вона мінялася, то було так, гейби вона була ніде… і десь у глибині вона то також знала. Тогди в неї й діялися ті галюцинації.

Якшо то всьо були галюцинації. Я вже не така певна, як колись. Може, я вам то розкажу, може, нє, — я ше подивлюся, як буду чутися, як до того дойде.

Я думаю, вони не всі приходили вдень неділі чи посеред ночі. Певно, ті я пам’ятаю найліпше, бо в хаті було так тихо і я дуже страшилася, як вона зачинала кричати. То було ніби на тебе хтось посеред гарячого літнього дня відро льодяної води виливає. Ні разу не було, шоби я не подумала, шо в мене серце стане, як вона зачинала кричати, і ні разу не було, шоби я не думала, шо зайду до неї в кімнату, а вона вже вмерла буде. Але чого вона боялася, у тім ніякого смислу не було. Ну, тобто я знала, шо вона боїться, і собі троха уявляла, чого вона боїться, але ніколи не розуміла чому.

— Дроти! — бувало, шо кричала вона, як я заходила. Вона була вся затиснута в ліжку, руки запхала межи цицьок, старий хирявий писок весь витягнувся й трясеться. Вона була біла, як мара, а по зморшках під очима їй текли сльози. — Дроти, Долорес, зупини дроти!

І вона вічно вказувала на одно й то саме місце… плінтус у дальнім куті.

Там, звісно, ніц не було, але шось там таки було для неї. Вона виділа ті дроти, шо вилазили зі стіни і дряпалися по підлозі до її ліжка… ну, так собі, то я собі думаю, шо вона то виділа. Шо я, а я бігла вниз, брала ніж великий із сушарки на кухні, а далі з ним верталася. Я ставала в куті на коліна — або ближче до ліжка, якшо вона показувала, шо вони вже пролізли добряче далі, — і вдавала, шо ріжу їх. Так я і робила, легенько й обережно опускала ніж на підлогу, аби не подряпати дорогий клен, доки вона не переставала плакати.

Далі я підходила до неї, фартухом або «клінексом», шо вона все тримала в себе під подушкою, стирала їй сльози, цілувала її раз-другий і казала: «Тихо, дорогенька, — уже їх нема. Я повідрубувала кожний скурвий дріт. Самі дивіться».

Вона дивилася (хоча в той час, шо я про нього вам оповідаю, вона насправді не могла вже ніц видіти), ше троха плакала, ніби то не помогло, а далі обіймала мене й казала: «Дякую, Долорес. Цього разу я вже думала, що вони мене точно вхоплять».

Чи деколи вона мене називала Брендою, коли мені дякувала, — то була наглядачка, шо робила в домі Донованів у Балтиморі. Ше бувало, шо вона мене кликала Кларіс, а то її сестра, шо вмерла 1958 року.

Бували дні, шо я забігала в її кімнату, а вона вже наполовину зсунулася з ліжка, кричала, шо в неї в подушці змія. Ше бувало, шо вона всідалася, накидала на голову ковдри й лементувала, шо вікна — то лýпа і сонце зара’ її спалить. Деколи вона клялася, шо вже чує, як у неї волосся шкварчить. І не важило, хоч надворі дощ, хоч туман, як у пияцюри в голові, вона була певна й намірена, шо сонце її зажарить живцем, того я мусіла опускати всі жалюзі, а потому обіймати її, доки вона не переставала плакати. Деколи я тримала її довше, бо навіть після того, як вона затихала, було чути, як вона трясеться, як то щеня, яке погані діти зобидили. Вона знов і знов просила подивитися на її шкіру та сказати, чи нема там ніде опіків. Я знов і знов казала їй, шо нема, і через якийсь час після таких розмов вона деколи засинала. А деколи й не засинала — просто впадала в ступор, шось бурмотіла до людей, яких коло неї не було. Деколи вона балакала французькою, і я не маю на увазі ту парлє-ву острів­ну французьку. Вони з чоловіком любили Париж і їздили туда щораз, як мали як, деколи з дітьми, а деколи самі. Деколи вона розказувала про місто, як була жвава, — про кафе, нічні клуби, галереї та човни на Сені, — а я дуже любила слухати. Вона вміла обходитися зі словами, то Віра вміла, і коли вона дійсно шось розхвалювала, то ти ніби своїми очима всьо виділа.

Але найгірше — чого вона страшилася найбільше, — то були ковтунці порохів. Ну, знаєте, про шо я: маленькі кульки з порохів, шо збираються під ліжками, за дверима і в кутах. Такі, подібні на стручки молочаю. Я знала, шо то вони, навіть як вона не могла то сказати, і в більшості випадків я могла її вспокоїти, але чого вона так страшилася купок обмарного гіменця — то вона так про них думала, — того я не знаю, хоч якось собі думала. Не смійтеся лиш, але відповідь мені приснилася.

То добре, шо всьо то діло з ковтунцями порохів було не так часто, як сонце, шо шкіру розпікало, чи дроти в куті, але коли вже до того доходило, я знала, шо легко не буде. Я знала, шо то ковтунці,

1 ... 11 12 13 ... 73
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долорес Клейборн, Стівен Кінг», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"