Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Сьогодні Яна має досить стриманий вигляд, проте все одно сексуальний. Її ділова чорна сукня повністю закрита, але вона так сильно обтягує дівочі округлі сідниці. Я б охоче підійшов і торкнувся їх.

Господи, Олеже! Схаменися. Ти вже давно не в пубертатному віці, перестань дивитися на дівчину мов на здобич.

Я проходжу до свого робочого місця та запрошую гостю сісти навпроти.

— Не соромся, будь ласка. Почуйся як удома, Яно.

— Як у дома? — перепитує спокійно дівчина. — Тобто я можу приходити сюди у домашньому халаті та пухнастих капцях? Бо лише у такому вигляді я почуваюся мов удома.

Не можу стримати сміху. Яна, певно, усвідомивши свої слова, миттю червоніє та знову нагадує цнотливого янгола.

— Вибачте, — додає вона поспіхом.

Все ж чуття в мене добряче. Дівчина з перцем.

— На перший раз прощаю. Халат і капці залишимо до іншої нагоди, — Я зручніше вмощуюся у власному кріслі. — От же почнемо. Розповідай, Янусе.

— Що розповідати? — перепитує розгублено.

Ти диви які у неї великі очі. Блакитні, як у мене.

— Як що? Про освіту, досвід роботи, сімейний стан і таке інше, що там зазвичай на співбесідах питають.

І як оце, господи прости, зосередитися на розмові поряд із такою красунею?

Намагаюся під столом непомітно поправити штани, що стали вузькими в стегнах.

— Освіта вища, закінчена. За спеціальністю — лінгвіст-перекладач з англійської та німецької мов. — Яна з викликом дивиться на мене. — Є син, йому сім років. Незаміжня.

— Син? — здивовано перепитую я.

Посмішка пропадає з мого обличчя. І так щоразу, коли хтось десь згадує про своїх дітей. Шкода, що мені до тепер так і не вдалося дізнатися, як це.

Припини згадувати, Олеже. Було й було. Час жити далі. Диви яка дівчина сидить перед тобою.

— А що вас дивує? Гадаєте, я не підходжу на роль матері? — після мого запитання стає відчутно роздратованою.

— Та ні, чому ви так вирішили? Просто ви дуже молода, — Я намагаюся вирівняти тон голосу.

Годі чіплятися до дівчини.

— А у вас є діти?

— Ні. У мене немає дітей, — відкашлююсь, і повертаю розмову ближче до справи. — Що ж, Яно, не тягтиму кота за одне місце. Я у місті нещодавно. Маю нову посаду генерального директора клубу, купа нових обов'язків. Роботи за вашою спеціалізацією я безпосередньо не маю. Проте… Мені потрібна особиста помічниця, вона ж секретар, права рука, надійна людина, яка не лише стежитиме за моїм розкладом, а й супроводжуватиме мене усюди. Час від часу також буде нагода попрацювати як перекладач, коли до нас завітають іноземні партнери. Чи цікавить вас така посада?

— З вами, Олегу, я працювати не зможу.

— Чого це? — насуплюю брови від нерозуміння.

— Бо мене не цікавлять близькі стосунки на робочому місці, — випалює впевнено Яна.

Все-таки дівчина з характером.

— А чому ви так…?

— Про це відкрито натякає ваша манера спілкування та те, як ви на мене дивитесь. Я не шматок м'яса, мені не подобаються коли на мене пускають слину. Хоч мені насправді потрібна робота, але поступатися своїм моральним принципам я не буду.

— А якщо я збільшу ставку заробітної плати, додам повний соцпакет, внормую робочий день та запропоную подвійну оплату понаднормових годин?

— Ти що зовсім з головою не товаришуєш? — спалахує мов сірник, Яна.

Підскакує з місця. Червоніє від люті, а від глибоких вдихів в неї ледь не тріщить плаття у грудях. Вона відверто лютує.

— Аби кому я такі розкішні умови не пропоную.

Я не можу стримати посмішки, дивлячись на цю чарівну фурію.

Саме такі невигадані емоції мені до вподоби, а не оті вдавані залицяння з підсуванням  відвертого декольте мені під носа.

— Та ну ти дійсно баболюб! Знаєш куди засунь собі свої понаднормові? Я тобі прямою мовою кажу, що не потрібна мені така робота. А ти мені ще грошей пропонуєш! Дурний чи що?

Мені здається, Якби Яна захотіла, то вмить усе б тут рознесла. Жодної цілої речі не залишила. З останніх сил тримається, он як тоненькі пальці в кулаки стискає поміж лайкою.

— Так, я пропоную тобі вдвічі більше грошей! —  Я підводжусь із-за столу, аби бути з Яною нарівно.

Блискавки, що спалахують в її очах, здатні вбивати. Але я й досі не второпав, чого вона так розлютилася

— Та пішов ти! Я не якась там розпусниця, щоб за гроші ноги розставляти.

Яна миттю розвертається та біжить до дверей. Встигає навіть схопитися за ручку та відчинити їх. Я слідую за нею. Хапаю її за зап'ястя та розвертаю обличчям до себе. Іншою рукою з гуркотом зачиняю кляті двері.

— Та почекай ти! До чого тут розпусниця? Я гроші тобі за роботу пропоную. За нормальну роботу.