Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Така близькість мене спантеличує. Я хочу роздивитися кожен міліметр обличчя Яни. Її блакитні очі стали ще більш насиченими. Вони мов ясне небо. На її обличчі практично немає косметики: трохи туші на віях та рум'яна на щоках.

Приваблива, красива, розумна.

Як тут говорити про роботу, якщо хочу доторкнутися до її руки. Хочу її тримати. Ні, не так. Я не хочу її відпускати. Я не хочу відпускати дівчину.

— Хто щойно розпинався про повний соцпакет та понаднормові? — все ще знервованим, але вже не верескливим голосом перепитує Яна.

Вона намагається здути зі свого чола чубчик, що спав на очі та заважає. Пхикає невдоволено, продовжуючи злитися.

До мене тільки-но доходить зміст її обурення. «Особиста помічниця», «надбавки за понаднормові» дійсно звучить досить неоднозначно в контексті мого тону, то ж я намагаюся якось виправити виникле непорозуміння:

— Тобто оплачувана відпустка тобі не потрібна? Чи, коли переговори із селекціонерами затягнуться на дві-три години довше, ти не хочеш отримати додаткову оплату? Або якщо син захворіє, ти не потребуєш офіційного лікарняного?

Я все ж допомагаю Яні прибрати з чола дратівливе пасмо. Ледве доторкаюся вказівним пальцем її шкіри. Вона вмить завмирає. Дивиться уважно на мене.

Я відчуваю як тремтить її тіло.

— А інтим на робочому місці? — не припиняє гніватися вона.

— А хто його тобі пропонує?

— Та ви ж! — як мишка пищить Яна та робить крок від мене, — ну тобто... коли ти… Ви візитівку давали. Усі ці звернення «красуня», «люба» і таке інше.

— Коли я пропонував тобі спати за гроші? Повтори дослівно, будь ласка, — ставляю запитання таким чином, аби її думки повернулися у правильному напрямку.

— Ем... Я не знаю,— я нарешті бачу, як Яна починає усвідомлювати весь казус нашої розмови. На її обличчі з’являється легка посмішка, опускаючи присоромлені очі додолу.

— І? — я підштовхую до підсумку.

Але й тут Яна знову вирішує все по-своєму.

— Але... , — очі її знову бігають по колу. Вона ніби щось намагається вигадати нашвидкуруч. — Але ви так на мене дивитесь. Так дивитесь… Наче роздягаєте! Ось!

Я закочую очі. До чого ж вона вперта.

— М-да... — на мить заплющую очі, аби правильно сформувати послідовність наступних слів. Щоб тепер те, що я хочу донести, вона зрозуміла правильно. — Послухай, Яно. Може ти не в курсі, але ти дуже красива, молода жінка. Та, що гріха таїти, ти ще й дуже сексуальна жінка. Ну вибач, що я реагую на тебе як нормальний здоровий чоловік. Я не можу дивитися на стелю, розмовляючи з тобою.

Я дивлюся прямо на Яну. Вдивляюся в її чарівні очі, роздивляюся ніс, щоки. Я дивлюсь на її вуста і мені ніби знається, що вже десь їх бачив. Наче ми колись вже зустрічалися з нею. Але де?

— У мене хлопець є.

— Теж мені новина. Я чудово бачив, як ви з Андрієм обіймалися. Я що прошу тебе його покинути?

— Ні, але... Так просто пропонувати незнайомій дівчині роботу.

Ох і складно з нею буде.

Проте чомусь я егоїстично не хочу її відпускати. Може це звичайна примха, а може щось глибше… Пес його знає. Та я навіть не хочу в цьому розбиратися.

Я просто хочу, щоб вона лишилася.

— Добре. Нехай буде непросто. Не знаю, Яно, можливо мені хочеться тобі допомогти. А може самому собі. Раптом ти — здібна помічниця, яка схоплює все за мить? А якщо ти ще й каву смачну вмієш варити, то тобі взагалі ціни не має.

— Я нічого не тямлю ні у спорті, ні у футболі.

Та що ж вона так сильно намагається відмовити мене від своєї кандидатури? Невже я так сильно її налякав?

— На щастя, про те та про інше я знаю дуже добре. Якщо треба буде, із задоволенням розкажу про все. Але загалом ти відповідатимеш лише за розклад, папери, каву та іноді переклади.

— Ну... — тягне невпевнено.

Я бачу усі її сумніви, але дозволити, щоб вона пішла, не можу. Не хочу.

Тож іду ва-банк.

— Обіцяю не залицятися на робочому місці.  По руках? — я простягаю до Яни свою руку на знак скріплення домовленості.

Вона знову зволікає. Розмірковує про почуте. Її погляд бігає в мене по обличчю. Вона намагається зрозуміти чи варто мені довіритись.

Ну ж бо, красуне. Ну ж бо, сміливіше.

— Емм ... Що ж. Спробую ризикнути.

Яна ледве відчутно тисне мою руку.

В неї такі тендітні, тоненькі пальчики. Прохолодні, ще й тремтять. В неї найніжніша шкіра. Я не хочу відпускати її руку.

Ох, Господи, дай мені сил на те, щоб стримати свою ж обіцянку.