BooksUkraine.com » 📖 Сучасна проза » Природний роман та інші історії, Жорж. 📚 - Українською

Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

106
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Природний роман та інші історії" автора Жорж.. Жанр книги: 📖 Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 35
Перейти на сторінку:
звідси йде електричний струм. Учителька відтягла мене вбік і дуже серйозним тоном спитала, чи я й досі думаю про ті дурниці з електрикою й Господом. Я вже був великий і сказав, що ні. Але вдома, коли вмикав лампу чи плитку, у мене на думці було одне. Бог світив і грів.

Велика епоха емпірії. Уже в старших класах ми десь почули, що людська сеча дуже корисна, і якщо її пити, то можна вилікуватися від усяких хвороб. Чутка, вочевидь, ширилася дуже швидко, бо наша вчителька біології — красива білява жінка, яка зазвичай сиділа, схрестивши ноги, і викликала перші трепети у нас, мешканців перших парт, — так от, учителька біології одного разу ні сіло ні впало розізлилася через ті чутки і почала громити їх з такою відразою, ніби їй самій запропонували скуштувати тих ліків. Це тільки ще більше переконало нас у тому, що та справа з сечею — не така вже й гнила, якщо вона через неї так роз’юшилася. Наступного дня троє-четверо з нас уже спробували згадану рідину (мушу зізнатися, що я, як майбутній природознавець, був серед них) і детально описали її смак. Він був не такий уже й гидкий, дещо кислий і солоний, одним нагадував морську воду, іншим — сік із маринаду. Ми знали, що це від сечової кислоти. Ніколи більше ми не куштували життя так захоплено, як у дитинстві, коли все почуте перевірялося зблизька і без відрази.

17

614 Молочні залози — Монастирі

1030 Сни — Сонячна радіація

934 Слов’янські мови — Солодощі

З каталогу Народної бібліотеки

Що сталося зі світлиною, яку ми зробили з Емою в день розлучення? Чи хтось забрав її потім у балакучого дідка з фотосалону?

Може, я навмисно встромив її кудись між підшивки старих газет, які старанно впорядковую, так що навряд чи коли-небудь її знайду? Так само чинять зі знімками з похоронів, як, зрештою, і з самими мерцями. Їх запроторюють кудись щонайдалі, на саму околицю міста чи в найглибший закутень своєї й так ненадійної пам’яті.

Настає момент, коли людина цілком втрачає пристрасть до фотографування або ж робить це лише за певного освітлення.

Моя дружина мала дивне хобі колекціонувати фото з весіль і похоронів. Вона зберігала їх поруч, що мені тоді видавалося блюзнірством. Тепер — ні. Відсуваєш шухляду, і поруч із мило усміхненими фізіономіями молодят бовваніють міцно стиснуті восково-бліді щелепи мерців. Тим, що єднало всі ці фото, були квіти. Багато квітів. Переважно одні й ті самі — від завжди доречних гвоздик через найрізноманітніші сорти троянд до дешевих букетиків польових квітів і нашвидкуруч позрізуваних у чийомусь садку жоржин чи гілочок бузку. На одній світлині з похорону на передньому плані було виразно видно кілька білих кал, або квітів наречених, як їх називала моя бабця. Люди на фото нагадували якихось химерних скорботних весільників у чорному. Далеко на задньому плані виднілася частина сільського оркестру. Весільно-похоронного оркестру. Розглядаючи світлини, я, здається, починав здогадуватися, чому люди не люблять зберігати фото з похоронів. Об’єктив був безжальним. Відчутно, що там, де фотографа було помічено, жалібники позують до світлини і, здається, от-от усміхнуться.

Найважче було ділити наші спільні фото.

Найдавніший знімок, самий початок наших стосунків. Приблизно другий курс університету. Ми тусуємося по бульвару Шипка повз Докторський сад. Я, вона і Весо, завжди утрьох. Цілий рік знайомі дивувалися, хто з нас двох ходить із нею. Кожен схоплений у русі, у якійсь дивній позі. Чи були ми ще колись такими по-справжньому щасливими? Не пам’ятаю, хто нас знімав.

Тут ми на одному зі святкувань Восьмого грудня. Я, Весо, Ема і… Саня, з якою я розійшовся кілька місяців перед тим. Саня була з тих жінок, які після розриву намагаються зблизитися з твоєю новою дівчиною. Вона прилипла до Еми, і та, недовго думаючи, запросила її святкувати з нами. На наступному фото, зробленому, вочевидь, через три-чотири години, хтось (може, навіть я) схопив момент, коли вони удвох танцюють, міцно обнявшись. Зрештою, «обнявшись» — не дуже точне слово. Саня, на цілу голову нижча за Ему і з величезним бюстом («груди колесом», як ми жартували тоді), просто вчепилася в мою майбутню дружину. На світлині добре видно, як пальці її лівої руки міцно стискають сідниці Еми. Що це було — помста? А може, справжній потяг — я це завжди підозрював — вона відчувала до власної статі? Я мало не злякався за Ему. Зі страху виклацав на них майже цілу плівку. Не пригадую, щоб ми зустрічалися втрьох після цього вечора. Вони удвох, мабуть, теж ні.

А ось і весільна серія. Ема у простенькій обтислій сукні, яка робить її ще худішою й вищою, у довгих рукавичках і вуальці. Я в отруйно-зеленому костюмі, який на мене до того ж широкуватий. Матері плачуть. Зараз, коли шлюб розвалився, ті сльози здаються виправданими. Еминого батька на фото нема. Так само, як і на весіллі загалом. В останню мить до об’єктива притягли якогось Еминого дядька й поставили біля її матері, щоб та не виглядала, наче вдова.

Усі сім років нашого шлюбу старанно задокументовані. Безліч зустрічей з друзями. Насправді друзів ніколи не було так багато, як здається на світлинах.

Я гортаю ще два альбоми зі схожими фото, подекуди з’являються нові обличчя, але загалом товариство одне й те ж.

А тут я нарешті сам. На березі Дунаю, в Сремських Карловцях. Це якесь дивне задоволення — бути наодинці в новому місці, ходити вулицями чужого міста, у державі, де тебе ніхто не знає, і ти не знайомий ні з ким. Отут я в Новому Саді, сиджу в кав’ярні надворі, якраз навпроти міської площі з катедрою. У всіх колишніх австро-угорських містах є такі площі з катедрою. На протилежному боці площі, звісно, Макдональдс. Площа і кав’ярня переповнені молоддю. Гарні жінки, дівчата-підлітки, маленькі дівчатка на роликах. Ти добре усвідомлюєш, що з жодною із жінок за сусідніми столиками у тебе не буде роману. Хоча саме роман, історія тебе вабить. Бо ти схиблений тип, який проживає життя лише як автор, і всі класні жінки довкола тебе — хіба що можливий сюжет. Тому ти просидиш там увесь вечір, і лише офіціантки тебе обслуговуватимуть. Бо ти постійно щось замовляєш, аби продовжити сидіння. Врешті встаєш, аби прогулятися «наостанок», крокуєш уже спорожнілою площею, поспіхом їси якийсь біґ-мак і повертаєшся у ледь вогку

1 ... 11 12 13 ... 35
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природний роман та інші історії, Жорж.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Природний роман та інші історії, Жорж."