Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"

ФЕЛІКС: Я не ідіот.

ЛЮЧЯ: Ти не кохаєш мене, якщо тобі не боляче.

ФЕЛІКС: Не називай мене ідіотом, гаразд? Я куплю тобі вишень, якщо це допоможе тобі не думати.

ЛЮЧЯ: Скажи, що тобі боляче, коли я називаю тебе ідіотом.

ФЕЛІКС: Не боляче. Лише хочу, щоб ти не думала.

ЛЮЧЯ: Але тоді я не думатиму й про тебе. Ти цього хочеш? Ти змучився від мене, так? Кажеш, що сходиш за вишнями, а насправді лише хочеш побути на самоті. Утекти з пробірки.

ФЕЛІКС: Тут місця вистачає лише для тебе.

ЛЮЧЯ: Чому в нас немає дітей?

ФЕЛІКС: Ти казала, що ще не час.

ЛЮЧЯ: Я п’ятий рік це повторюю. Тобі це не здається дивним?

ФЕЛІКС: Здається.

ЛЮЧЯ: То чому в нас немає дітей?

ФЕЛІКС: Можливо, ми боїмося.

ЛЮЧЯ: Чого? Чого, боягузе, боїшся?

ФЕЛІКС: Я не боягуз.

ЛЮЧЯ: Ти боягуз та ідіот. П’ять років не здатний зробити мені дитину.

ФЕЛІКС: Попроси того з ковзанами...

ЛЮЧЯ: А що, здійнялися ревнощі?.. Лише так я можу тебе, шановний, реанімувати?

ФЕЛІКС: Я не ревную.

ЛЮЧЯ: Ти не боягуз і не ідіот. Ти не ревнуєш, не колупаєшся в носі, не пердиш. Завжди користуєшся презервативом. Коли сильно притисне, зачиняєшся у ванній кімнаті і ввічливо кінчаєш собі в кулак. Щоб не втомлювати дружину занадто частими статевими стосунками. Ти не дратуєшся і не кусаєшся. Ти — ідеальний чоловік. То чому в нас немає дітей?!

Фелікс зривається в істеричному плачі.

ФЕЛІКС: Замовкни, ти...

ЛЮЧЯ: А то що?..

ФЕЛІКС: Бо я не відповідаю за свої дії...

ЛЮЧЯ: O! Вдар мене, побий! Може, нарешті відчую оргазм!

Він вдаряє її. Лючя німіє. Потім незворушно встає і зачиняється у ванній кімнаті. Усередині — тиша. Вона не пускає води.

ФЕЛІКС: Ти мариш. Як ти можеш казати, що кохаєш чоловіка, якого не знаєш?

ЛЮЧЯ (відчиняє двері ванної кімнати і говорить з порога): Мій розум теж про це питає.

ФЕЛІКС: І що?..

ЛЮЧЯ: Хороше запитання.

ФЕЛІКС: Логічне запитання.

ЛЮЧЯ: Але його ставить розум. А я кохаю серцем.

ФЕЛІКС: Ти мариш. Дитинко, ти мариш.

ЛЮЧЯ: Феліксе, я розумію, що тобі...

ФЕЛІКС: Як довго?..

ЛЮЧЯ: Що «як довго»?..

ФЕЛІКС: Ну цей лід, ковзани, «не маю права»... Коли це все почалося?

ЛЮЧЯ: Рік тому... Але не це головне.

ФЕЛІКС: Ого, як накаталася! Ти ж хвора. Тобі необхідна фахова допомога.

ЛЮЧЯ: Яка, яка?..

ФЕЛІКС: До психіатра! Ковзани в зуби й уперед! Завтра, мерщій!

Лючя знову зачиняється у ванній кімнаті.

ФЕЛІКС: Ти... У тебе ж є все.

ЛЮЧЯ (з ванної кімнати): То «все» — це ти? (Відчиняє двері.) Ти серйозно вважаєш, що ти є все?..

ФЕЛІКС: Я серйозно вважаю, що люди, які взялися піклуватися одне про одного, мусять піклуватися одне про одного. А все решта приходить саме по собі.

ЛЮЧЯ: Цього «всього», Феліксе, аж задосить. У горло вже не лізе, аж давлюся.

ФЕЛІКС: Не розумію.

ЛЮЧЯ: Тобі не можна розуміти. Бо не матимеш, куди заховатися.

ФЕЛІКС: Люче, послухай мене, дитино. Я відчував, що з нами може таке статися... Що ти така людна, яка вибирає нездійсненність. Коли можна чогось не мати й від цього страждати — ура! Бо щось мати для тебе — надто складно. А страждати й понавигадувати — завжди прошу. Завжди витримаємо. Ти така, Люче. Я чекав, коли таке з тобою почнеться... Тому сьогодні я здивувався лише трошки. Проте чи ти сама усвідомлюєш, що мариш?.. Боже мій, Люче...

ЛЮЧЯ: Я марю. Гаразд. Може, і дійсно?.. Але ти відпусти мене! Відпусти зі всім моїм маревом. Воно життєво важливе для мене.

ФЕЛІКС: Куди поїдеш?

ЛЮЧЯ: За кордон. Я знайшла там роботу. Документи вже готові.

ФЕЛІКС: Коли?

ЛЮЧЯ: У понеділок.

ФЕЛІКС: Так не робиться!..

ЛЮЧЯ: Ага...

ФЕЛІКС: Чому ти це кажеш лише зараз? Можливо, ти збиралась узагалі не казати?.. І втекти? Чи не так?..

ЛЮЧЯ: Феліксе, я стараюсь...

ФЕЛІКС: Але ж ти повернешся?

ЛЮЧЯ: Повернуся до Литви. Не до тебе.

Пауза.

ФЕЛІКС: Чому всі мене залишають?

ЛЮЧЯ: Бо ти нестерпно легкий. Нестерпно зручний. Поруч з тобою не залишається, що робити. Я не вмію так жити.

ФЕЛІКС: Маячня.

ЛЮЧЯ: Я знала, що ти не зрозумієш.

ФЕЛІКС: Тобі нудно зі мною?

ЛЮЧЯ (ніжно, ніби перепрошуючи): Несамовито...

ФЕЛІКС (починає плакати): Мені... теж...

Сцена 4

Лючя катається на ковзанах у напівпустій льодовій арені. Вона катається із заплющеними очима, ледве усміхаючись, випроставши руки, мов літак. За умовною перегородкою з віконцем сидить Парубок, який здає напрокат ковзани, і його дружина Таня — фарбована білявка дистрофічної зовнішності з ображеним виразом очей. У візочку сопе піврічне немовля.

ПАРУБОК (ніжно): Таню, іди додому.

ТАНЯ: Іще посиджу.

ПАРУБОК: Ти вже посиділа, іди.

ТАНЯ: Ти мене женеш геть?

ПАРУБОК: Ні. Але скільки можна тут сидіти? Від ранку ти нічого не їла.

ТАНЯ: Як це не їла? А хто дав мені відкусити шматок відбивної?

ПАРУБОК: Перепрошую, кілька куснів — це обід? Тому й молоко пропало. Ти про дитину більше думала б.

ТАНЯ (ображена до глибини душі): Це я не думаю про дитину?.. Я вдень і вночі біля неї! А коли так хочеш знати — молоко пропало через тебе. Тоді, коли ти не повернувся, я так злякалась, обдзвонювала лікарні, поліцію... як дурепа... Тому й молоко пропало! А що, може, ні?

ПАРУБОК: Гаразд, гаразд. Але їсти все одно треба.

ТАНЯ: А я їм.

ПАРУБОК: Коли?

ТАНЯ: Коли ти не бачиш.

ПАРУБОК: Дозволь, я згадаю, коли востаннє я тебе не бачив...

ТАНЯ: Я негарна, коли їм.

ПАРУБОК: Ага...

ТАНЯ: Сам казав. Вуста всі у крихтах, щоки, як у хом’яка...

ПАРУБОК: Розкажи ще, розкажи. Я крихту з підборіддя витер, добру справу хотів зробити. А вона тут понавигадувала. Якщо хочеш знати, та крихта тобі навіть дуже... пасувала.

ТАНЯ: Пасувала?.. Крихта?.. Ти, може, хворий?.. То що, я тепер мушу ходити з крихтою, щоб тобі сподобатися?

ПАРУБОК: Ай, Таню, тільки не починай.

ТАНЯ: Ні, ти скажи. Чим так сподобалася та крихта? Я хімічну завивку зробила, відвідую солярій... А для нього, як виявилося, найгарніше — крихта.

ПАРУБОК (ластиться): Малюсінька, чорненька крихта шоколаду... Нумо, подивимося, що там з тобою трапилося в солярії. (Намагається заглянути у виріз декольте.) Ого, як багато шоколаду-уу!

Таня сідає йому на коліна. Вони цілуються. Він засовує руки під її коротку спідничку.

ТАНЯ: Кохай... мене...

ПАРУБОК: Зараз?..

ТАНЯ: Так, зараз, зараз...

ПАРУБОК: Ти що, дійсно хочеш зараз?..

У візочку починає кректати дитинка.

ПАРУБОК: Таню, там дитина...

ТАНЯ: